Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
З цього металу можна все зробити.
Г е р о л ь д
Кощавий дурень розходивсь;
Чи бач, на витівки пустивсь!
Бере він золото в грудках
І мне, як тісто, у руках;
Та, хоч воно м'яке й ліпке, —
Все, що він виліпить, — бридке;
А він показує жінкам,
А ті притьмом у крик, у гам,
У вихиляси сороміцькі…
Цей блазень — виродок несвітський;
Йому розпусту розсівать,
То ніби меду скоштувать.
Та я цього не подарую,
Жезлом нахабу почастую!
П л у т о н
Не знає він, що ще нас дожида;
Нехай собі що хоче коїть!
Недовго вже йому тут дурня строїть —
Закон міцний, та ще міцніш нужда.
Г а р м и д е р і с п і в
Ось дика рать, як бистрий плин,
Пливе до вас із гір, з долин;
Непереможний диких стан,
Бо з ними йде великий Пан[144];
Для них ніщо чарівний пруг,
Ввіходять впрост в порожній круг.
П л у т о н
Я знаю вас, та й Пан мені не диво!
Сюди прийшли ви гордо і сміливо.
Я знаю те, що тайна багатьом,
І в круг тісний впускаю вас притьмом.
Нехай щастить вам доля щасно,
Хай путь ваш дивом процвіте,
Та вам самим не видно ясно,
Куди й до чого ви йдете.
С п і в д и к у н і в
Чепуруни — крихкі, слабкі,
А дикуни — дерзкі, кріпкі;
Прудкий наш скок, швидкий наш крок,
Ми ринем так, немов поток!
Ф а в н и[145]
Ось фавнів рій
Веде танок,
В гриві густій
З дуба вінок,
Гостренькі вуха крізь лист стирчать,
І ласі очі вогнем блищать.
Що фавн кирпатий, то це дарма,
До того діла жінкам нема.
Кивне недбало, де гурт жінок, —
Найкраща радо іде в танок.
С а т и р
А ось до гурту підбіга
Сатир — цапиняча нога.
Худий і жилавий сатир,
Як сарна, скаче поміж гір,
І вдаль і вшир пускає зір.
Як гарно тут, як вільно тут!
Десь там, внизу, химерний люд.
Вони там скніють, не живуть,
Хоча життям те скніння звуть;
А він один, нарівні хмар,
Неначе світу володар!
Г н о м и[146]
Ось гноми безбач дріботять,
Іти у парах не хотять;
На кожнім одіж мохова,
Під нею лампку він хова;
Одне другого наганя,
Неначе в кучі комашня,
Сюди й туди одно снує —
І всюди їм робота є.
Кобольдам родичі близькі,
Ми мов хірурги ті гірські:
Ми гори розтинаємо,
Ми з жил їм кров кидаємо,
Метал вергаєм на-гора,
Всім людям зичучи добра:
«У добрий час, у добрий час,
Усі багатства ці для вас!»
Та злото потрапля до рук
І перелюбців, і злодюк,
Залізо ж корисне для вбивць,
Для всьогосвітніх кровопивць;
А хто три заповіді вже
Зламав — до інших байдуже!
Та нас у тому не виніть;
Ми терпимо, то й ви терпіть.
В е л е т н і
На Гарці велетні живуть,
Їх люди дикими зовуть;
Ідуть гольцем, кремезні всі,
Пишають в первісній красі;
Соснина в кожного в руках,
Пов'язка з віття на боках;
Таких фіґур, таких постав
У варті й папа сам не мав.
Х о р н і м ф[147]
(танцюючи навколо великого Пана)
Привіт, привіт,
Наш бог, наш пан —
Великий Пан!
В тобі ввесь світ!
Ідіть, летіть стрічать його,
Піснями величать його,
Бо добрий він, ласкавий він
І любить радощів розгін.
Під неба дахом голубим
Пильнує він свій красний дім,
Але струмок йому співа,
Вітрець дрімоту навіва…
І як опівдні він засне —
Ніде й листок не шелесне,
Замре в повітрі кожен рух,
Лиш чути квітів млосний дух;
Тоді і німфу, як закон,
Де б не була — змагає сон.
Коли ж зненацька гримне він,
Мов з неба грім, мов бурі дзвін, —
Охопить душу жах німий,
Всі розбігаються як стій,
І військо в полі никне вмить,
Герой збентежений тремтить…
Тож слава, слава славному!
Хвала йому і честь йому!
Д е п у т а ц і я в і д г н о м і в
(до великого Пана)
Там, де сяєвом блискучим
Опівнічної доби
Одкриваються знаючим
Зачаровані скарби, —
Ми вартуєм в темних норах,
У печерній темноті,
Ти ж на сонячних просторах
Роздаєш багатства ті.
Знов найшли ми в надрах темних
Багатюще джерело:
В володіннях попідземних
Ще такого не було.
Тож піди і скарб той вирий,
Що явила нам гора,
Царю щедрий, царю щирий,
До загального добра!
П л у т о н
(до герольда)
Тепер нам слід рішучості набратись,
Хай би там що, нічого не лякатись
І ждать, що нам ця хвиля принесе.
А щоб про це нащадки наші знали
І дійсности химерою не звали,
Ти в протокол пиши як єсть
