Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

Але щó ти пізнати хотів у світі оцьому, чорному, наче літо двадцять років тому? В однині всі герої тоді залишалися, нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів крокує фосфоричними площами тіней своїх — світло іззаду, і кожний іде по своїй. Кожний іде по собі. Якби ж мали вони всі по свічці і несли ті свічки перед себе, тоді темрява ззаду була би, темрява кольору очей твоїх опівночі, чорних, наче гості, що приїхали здалеку, привезли апельсини і дзвони, — хто насмілиться дати їм хліба й води із криниці, пелюстками повної, що вночі усе падали й падали? Ти подмуш, і вони відпливуть, пелюстки відпливуть ген до іншого берега, там коні пасуться, опівнічне пасеться буття, роса там подібна до світлого храму Брата Франциска; вони туди допливуть, гвардія сніжнобіла, бо то їхня одвічна держава, там сидить король прокажений, він на коней дивиться і на дітей, він рахує пелюстки і зорі, він заснути жадає щоночі, — але воїни злі, вони колють списами його, — і мусить король прокажений рахувати валторни, яких наросло ціле поле, срібне поле, давно, ще тоді, як періоди сну співпадали з періодом ночі, темної ночі, чорної, наче гість, що приїхав іздалеку, не привіз він нічого з собою, не привіз він нічого з собою. Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому, землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною, літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали, довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи; дощ настигає і втома, та ніхто не ховається — може, це скрапує наша вітчизна,                                     Літа Господнього бризки. Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма що вони не з твоєї землі; зупинилося все, злива легка і заклична, кликати треба лиш тих, що нас запросити не зможуть ніколи, смертні істоти, обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті. І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші. А потому — коли ми збагнули ув’язнення власне, почали малювати його на піщаних дорогах лісів, нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна, та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимуть у серпень, а може, і далі, до оселі майстрів, що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу, на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева, і розплющують очі тендітні принцеси лілеї, Сестри Лілеї, і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах, Брат Зимородок, Рибалка-Король; вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив’язі, пси: о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви неквапливо, ретельно і шанобливо змайстрували нам Бога Собачого, — лиш одному Йому ми належати хочемо: Богу Бездомних Собак; а майстри їм у відповідь скажуть, що це зовсім не камінь, а паузи — позамовність лілей, провисання струни, брак потрібного слова, мовчання екстазу, мовчання померлих, яких ми любили безбожно. Далі іди, пам’ятаючи пересторогу: не озирайся, бо тоді доведеться повертатися знову в сюди, бо тоді вже ніколи себе не