Том 10 - Леся Українка

class="p">Польської «Правди» я не бачила, але бачила її за цілий минулий рік і за сей рік до іюня, то вже її добре відаю і всього від неї сподіватися можу. На щастя, не всім вона тут очі засліпила і єсть тут люди, котрі розумніші, що уважають правдян за українських клерикалів і ретроградів, себто за те, чим вони єсть в самій речі. Я боялась, що тут знайду тільки наших ворогів правдянської барви, але виходить, що тут навіть більше приятелів, та тільки їм ще треба б учитись і думати чимало, вдрочем, сподіваюсь, що вони й самі се розуміють. Сподівалась я тута на сих днях бачити одного свого і Вашого старого друга, та щось не бачу, і дуже мені се шкода, бо я таки за пим тут трохи скучила. Взагалі ж я тут пе скучало, бо я тут у свого «молодого старого» друга все одно як у рідної сестри живу. Я таки маю щастя і до молодих і до старих друзів. Зо мною тут;а Олеся, вона має тут своїх молодих друзів і давно вже добивалася в Одесу. Ми сюди приїхали просто з Гадяча, спустились на Кременчук до Николаєва та й сюди морем дісталися. Мама з дітьми тепер вже дома, в Коло-дяжному. Ми теж звідси поїдемо просто додому. Роз’їхались ми собі на два шиґяхи, одні через одну холеру поїхали, другі через другу, однак всі дісталися живі й здорові, то ще й те виграли, що зовсім перестали холери боятись, побачивши її ближче. Миша поїхав у третю путь до Шури, то там і тепер сидить та, подлий, не пише мені ані слова, так що я й не знаю, що він там думає робити з собою. Але «чиє би целятки мичалі, а чиє б і мов-чалі!» *, отак і мені слід краще мовчати про листи і про недбальство в листах. «Ой, моя долейко»! Що з мене далі буде!.. Тепер вже я краще ніяких милих обіцянок не буду давати, щоб потім сором, не було, а постараюсь як-небудь інакше поправити свою репутацію.

Чи знаєте, дядьку, що про коломийську «Народну волю» навіть «Варшавський дневник» довгу статтю помістив? Це в^е-таки факт цікавий. Тепер уже «очайду-хам радикалам» просвітку в «Правді» не буде. Одно мені дивно: чим правдяни горнуть до себе еро їх адептів? Чи тими загальцими місцями, що виголошують кожний раз однаково в кожному номері, чи своїми труїзмами, чи, може, своєю унією в різних варіантах? Ох, певне, мороку й туману багато ще в наших «головах слухающих»! А таки справді багато його. Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, «житія святих» — найкраща література для народу, бо вона роз-вива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було. Хіба вони не бачать, куди сей «дух героїзму» доводить? Мальованці виходять з їхніх героїв та наповнюють собою шпиталі для божевільних. Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може, Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей, в тім’я б’ють героїчними книгами і як мало людей, що борються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти. Треба думати, як би найкраще з ним боротись, бо вже «laissez faire, laisscz passer*» 2 тут ніяк не вистачить.

Однак бувайте здорові, нема коли більга писати. Поцілуйте від мене дядину, Раду і Зорю. Простіть, вибачте і пишіть скоріше.

Ваша Леся

83. ДО М. І. ПАВЛИКА

17

29 серпня 1893 р. Одеса 18 yf[j93, Одеса

Шановний пане!

Хоч Ви мені, здається, казали ие писати, поки не буде від Вас звістки і нової адреси, але я, не дочекавшись того, пишу сама; сподіваюсь, що то не буде Вам надто прикро. Одно те, що я взагалі хочу до Вас обізватксь і почути яку звістку від Вас самих, а не через люди, а друге знов те, що маю справу. Будьте ласкаві, пришліть мені вирізку з якої часописі або, власне, описання про зібрання нового товариства «Народна воля» і про справу видавництва під назвою «Поступ». Про сю річ я знаю тільки з російських газет та з переказів деяких людей, а хотіла б знати дещо докладніше з місцевих джерел. Сумно, що я тільки уривками довідуюсь про ваші справи, та що ж порадиш? Оце остатніми часами я знов трохи втрапила au courant1 ваших справ, але, відай, прийдеться знов відстати, не хотіла б я сього. Добрі люди казали мені, що я Вашій часописі знов прийнята белетристика, се мене тішить, і я починаю собі дещо думати. Тепер я літую і нічого не роблю, а восени, може, пригадаюся Вам. Що я тепер нічого не роблю, то правда, але зате маюся так добре, як і не сподівалась. Зимою я було щось пригасла, але літом я завжди оптимістка, тепер же більш ніж коли. Я очарована звістками з Вашого краю, ще наша доля не эагипула, коли у нас такий народ є! І як се так могло скластись, що у такого народу така інтелігенція виросла нецікава (щоб не сказати гірше!), як се народовці не бачать і не знають свого народу? Що у нас інтелігенція мало знає народ, се ще не так дивно, бо у нас прилюдності жадної пема, а в Вас і преса, і віча, і .відозви — «хто має вуха слухати, хай слуха».

Коли б у нас третя частина тієї прилюдності, що у Вас, то я певна, що знайшлось би одразу в сто разів більше людей тямущих, ніж у Вас тепер е. Вам, може, цікаво буде довідатись, що навіть відома Вам стаття в енциклопедичному словарі все-таки робить велике враження на свіжих безсторонніх людей і викликав симпатію до вашої справи, хоч і як поганенько зложена та стаття'. Мені здається, що і в вас, і в нас настають якісь кращі часи і, може, нам не сором буде колись згадати той час, в який нам судилося «кити. Ви знаєте — я не такої натури, щоб отак ні з доброго дива веселі речі провадити, а тепер я наче трохи натуру відмінила. За се найбільш кажу спасибі одній