Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

В колос пшеничний у чистому полі,

В зорі погожі над домом моїм.

Я не наслухався ночі короткої Струн солов’їних, ростивши сади,

Я не напився тієї солодкої,

Дніпре, мій Дніпре, твоєї води!

Я ще не знався з морями широкими, Що на каховських поплинуть стежках* Не обходив молодими кроками Синіх озер по лужках-бережках.

Шепче мій край, урожаєм багатий, Кличе дорога легка і крута.

Ти піднімайсь, молодий і крилатий, Так, як завжди в поминулі літа.

Серце, як вогник непогасимий,

Чисті надії неси, мов кришталь,

Вийся, здіймайсь, наш голубе сивий, Вище і вище, і вгору, і вдаль...

Рано вставай, і лети опівночі,

І повертайся на рідні поля.

Глянь, як з тобою співати хоче Наша рідна і наша погідна,

Наша радянська Безсмертна земля!

* *

*

Скільки вас, ясних і незабутих, Молодих, завзятих, дорогих,

Стукають у серце в бурях лютих,

В загравах і далях вікових:

— Одчини, з тобою поговоримі Чуєш пас? А ми ж твої брати. Поділися з нами щастям, горем, Поможи у вічність перейти.

Поклонись дібровам і долинам, Повернись до юних поколінь.

Розкажи, що ми не йдем, а линем Через час, і забуття, і тлінь.

Поклонись коханій після бою,

1 не треба нам тії хвали.

Ми ж нічого не взяли з собою —

Лиш бинти й шинельки узяли.

Поклонися матері і дому,

Де росли ми, не доживши днів,

Де над гіами з весняного грому Дуб столітній тепло гомонів.

Подивись, бо ми вже не поглянем, Поклонись у тихий добрий час А іще і жонам, і коханим,— їх мільйони ожидало нас.

Ми ніде під кулями не гнулись,

Під вогнем прямим і навісним.

Хай простять, що ми не повернулись, Хай пробачать, як живі живим.

Там, де зорі й тихі краснотали, Заспівайте у світання час Не для того, щоб пошанували,

А для того, щоб згадали нас.

В вас, живих, немало є турботи,

А за те, що нас взяла війна,

Нам не треба слави й позолоти — Тільки б дітям наші імена.

їм би стежку, та хорошу хату,

Та хорошу звістку із війни.

Ми ж сплатили кров’ю добру плату, Нашій крові не знайти ціни.

Хай дощі ідуть у тихій зливі На поля, луги і сіножать.

Наші ж атестати у архіві Пожовтілі вже давно лежать.

Хай над нами світить ясна зірка, Навіть та потріскана фанірка, Людськими сльозами вся политая,

В бронзі монументів не одлитая.

Над солдатськими медальйонами,

Над пожарами з ожереду,

З бойовищами попереду.

І, здається, в ночах, на вокзалах,

Ждуть І кличуть всі мої брати:

— Кажуть, ти живий? Так це ж немалої Поможи ж у вічність перейти,

Поможи ж у вічність перейти.

* *

*

Зацвітай, росянистий мій луже,.

Де живуть орачі й ковалі,

Здрастуй, плем’я співуче і дуже На вкраїнській радянській землі.

Хай ірже десь парнасівський коник І підвозить до слави митців.

Нам би менше поетів-ікоиок,

Тільки більше б народних співців.

Не від цього худого Пегаса,

Що гарцює на тисячу тем,—

Од великої слави Тараса Ми живем невмирущим вогнем.

Нам би знищить задвірки й затиння У моїй і у вашій судьбі.

Тільки б менше того павутиння,

Що сплітають поети собі.

Тільки б зїщли, як трактор заводиться І як саду квітчається віть,

Як зерно у колоссі народиться 1 як шахти поскрипує кліть.

Кожен має в житті своїм дати,

І невдачі, і радісні дні.

Я не можу усіх вас згадати,

Пробачайте, хороші, мені.

Нам не слава потрібна, не тучі,

А ясна неозора блакить.'

Вилітайте, орлята співучі,

В мене серце із вами летить.

І від доброго вашого слова,

Без зазнайства, і кривди, і чвар, Хай зотліє словесна полова,

А спахне поетичний пожар.

Знати радість, в журбі не хилитись Кожен рік, кожен день, кожну ніч. Нам би тільки учитись і вчитись,

Як велів незабутній Ілліч.

Зацвітай, росянистий мій луже,

Де живуть орачі й ковалі, Здрастуй, плем’я співуче і дуже,

На вкраїнській радянській землі!

3 ДОР о лень Ої книги

РАЙДУГА НАД БУКОВИНОЮ

Гуцули, здрастуйте! Отак приходить брат До трударів, знедолених стократ,

Вони в нужді, і в латах, і в нарузі. Жнивам буяти? Та які жнива —

У колосочках нива нежива,

І чорний ворон ген на виднокрузі.

Куди він лине? Де зупинить лет?

На башті танка сяє кулемет,

І котять грім оковані гармати.

Ой, кряч не кряч, а згинеш уночі. Дивіться, мати вийшла й на плечі Несе синка свого малого. Мати!

Гуцули, здрастуйте! Я мріяв, не радів, Ввижався край в навалі холодів,

В крутих узвишшях, в чорній полонині, Латки я бачив на худих плечах,

Обличчя в зморшках зморені, в очах Огонь журби, брати мої єдині...

Та ще ялину, зламану в яру,

Та Кобиляиську Ольгу, вже стару,

Із ясним словом, з думою, мов птиця.

Що мріялося — сталось. Двигнув мур, Над баштами, над сталлю амбразур Горить, як жар, червона зоряниця.

Боєць вітає матерів, сестер,

Гривасту хвилю розметав Дністер, Хитнувши кручами, немов віками.

Дві райдуги у червінькову вись З Черемошу на Київ підвелись,

Як два мости, воздвигнуті руками.

В ДОЛИНАХ ЛИМАНУ

В долинах лиману, в старих крутоярах У сурми подули походні вітри.

Вставай, Бессарабіє, в темних пожарах,

В гіркому убожестві сльози зітри.

Ти небо читала, як зоряну книгу,

До щастя, говорять, згубила ключі?,

Докіль тобі їсти глевку мамалигу, Пелагрою 1 мучитись, кликать вночі?

Змарніла? Стомилась? Ііу що ж, подивися, Зітри кривавицю і спину розправ.

Поглянь, що за птиці у небі знялися, Черкаючи крильми червневих заграв,

Нещастю твоєму несучи розв'язку,

І помисли інші, і слово нове,

Ти жадібна, певне, на людяну ласку?

То в клопоті їхнім і ласка живе.

Ах, вітре дністрянський, легкий вітровієць, Танкісти рушають в світанковий час. Листівки ці пише червоноармієць,

На прізвище Байда, ім’я Опанас.

* *

Тут мур тяжкий і схилені дерева,

Фортеця й камінь кров’ю промовля;

Не спить вночі тривожне місто Лева *,

У згарі й димі галицька земля.

Висоти веж, і степу широчини,

І вітру клекіт, спалахи зорі Чекають тих, хто брами знов відчиие,

Коли прийдуть нові каменярі.

А я вже бачу: молоді обличчя,

Ріпник, коваль із молотом в руці,

І через день, немов через сторіччя Дзвенять на зрубі сині криниці.

Привіт тому, хто не шукав угоди,

З напасником не їв чужий обід,

Хто в темну ніч тортур і непогоди Шукав наш слід і відшукав наш слід;

Хто помирав у кам’яній комірці,

Не брав кімнат в