Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

без музики полотен і книжок чи правда тату правда тату правда Мисливці на снігу

Василеві Герасим'юку, побратимові

Музей не зачиняється о шостій, і тепер ми, безпритульні, бачимо наш грудень: Ворохту у снігах, чужих людей, які жестикулюють біля клубу, і виносять обладнання з автобусів, і камери, і світло зимове ущухає блискавично, а Карпати рушають поза мову, топчуть сніг — ружовий, присмерковий, смерековий. Антоніоні, Пазоліні і Фелліні сидять на сходах, палять сиґарети; чогось бракує, як завжди, але чого — не встановити, і замучені до решти асистенти показують, що треба почекати, перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс, ідеш до мікрофона, купа дротів, малі гуцули зі свічками зупиняють, питаючи, як довго буде смерть. Як довго буде смерть… … … … Хіба я знаю? Криваві фляки замерзають у пітьмі, і гори у безмову западають, і западають стежки сніжком у зимі, — а в ній уже ні Марти, ні Марії, лиш морок, вирій лиликів, цей стан невідворотної Ворохти, іцо застав бездомних псів у горах Гуцулії. Періоди (поема)
Найтемнішого літа, чорного, наче гість, що приїхав іздалеку, втомлений і байдужий до того, званий він а чи обраний, що приїхав, і ліг, і спить, — того літа ми назви забудемо і заваримо чай мовчазний, — зустріч в’язнів, покинутих усіма, сни, залишені на підлозі карцера, і уявлення птахів, зужиті слова, намагання позбутися тіні, яку кликали пам’яттю, і вивчити мову крилату — про що сповіщає сапфіровий птах? Ще тоді — коли ангели сестрам твоїм шепотіли про долю твою у майбутньому часі, і мовчав лиш один, той, що мовив раніше: служити не буду, — ти вийшов із гри, не дивився у вікна, не пробував навіть вишень, але ти не подумав, що гра неодмінно триватиме далі, ти вважав, що без тебе прокинуться паузи, діалоги урвуться, розсиплеться бісер і вірна струна провисне над прірвою в житі; вони встали, ті паузи, так, високі та чорні, мов літо, захололи у камінь, його на собі мали нести собаки, бездомні і славні, жодна з них не полишила ношу нестерпну, — ти пішов, ти вважав, що невинен і гинуть не мусиш разом з усіма. І зостався я сам, а зі мною — собаки та вірші. Шепіт майстра тепер — до кого він і про що? І невже нам не знати ніколи нічого насправді?