Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

З хрестами, — пишні спогади смертей. Стоять гробниці на мужичій крові, Що обернулась на плодючий глей. Барони і магістри гонорові Кістьми лежать в лахмітті із ліврей. А де могили тих у місті Лева, Що розтоптала їх стопа сталева, Що піднімали в небо ці хрести? Вони — в землі, в деревах понад нами, А панське тління навіть бур'янами Не в змозі крізь каміння прорости!

1958

11 Мені, малому, палиця ліскова Служила за хорошого коня, Але одного зимового дня Її мій батько порубав на дрова. Тепер не коле вже мене стерня, Я — на хребті осідланого слова, Дзвенить залізна рима, як підкова, Прудкий скакун думки наздоганя. Тобі ж видніше, дорогий читачу, Чи я на поетичному коні, Чи просто сам, як у дитинстві, скачу… Поганих віршів не шкода мені — Візьми ти їх, як іграшку дитячу, У грубку кинь і грійся при вогні!

1957

12 Мій добрий друже, що з тобою? Твоє волосся в сивині. Чом ти не віддавав мені Хоч половину свого болю? Від мене ти в самотині Ховався з темною журбою, Мені ж рукою нескупою Підносив радощі одні. А я ділився тільки горем; О, ти зі мною був бадьорим, Як лікар у розмові з хворим. Мене ти лікував як міг І сріблом кучерів своїх Оплачував цілющий сміх!

1957

13 Біда навчить, кому подати руку, Від кого в дар прийняти чесний хліб. Вона за правду ляже сміло в гріб, З брехні зірвавши маску і перуку. Ти ж не збагнув її важку науку І, сонця не побачивши, осліп. Тепер ти всім схиляєшся до стіп І перед кожним стелишся в багнюку. Навіщо ж та нікчемна похвальба, Що ти із бідняків, а не з магнатів, Що ти синок не пана, а раба?! Так, ти вдягав сіряк подертий татів, Але твій дух від нахилянь згорбатів, І плазування — це твоя судьба.

1957

14 Як дерево, що не приносить плоду, Лиш кидає на сад родючий тінь, Возноситься над ним у височінь, Бере собі його живлющу воду, Так ти живеш. Не пропустити моду — Це найважливіше з твоїх стремлінь. І схована твоя духовна тлінь За косметичну, бездоганну вроду. З твого лиця я змив би вічний грим, Красі віддав би сяяння принадне, І стала б ти ясна, мов херувим. Але боюсь: єство твоє нещадне, Таке паразитичне й маскарадне, Мені не одмінити вже нічим!

1957