Том 10 - Леся Українка

коли б я побачила свого докладну біографію в друку, була :б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої, «©крім того, я думаю, що самий метод критики ad hominem 1 неналежитий, хоч його й признають повітпі французькі критики. Справді, не -слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник н вживається тільки для більшої виразності. Звичайно, що се не завжди так є, але треба пам^ятати, що так буває. Що ж, власне, до смутного колориту в моїх поезіях, то я Вам скажу одну річ, цікаву для критика-іпсихолага:: ’часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди — одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі мажуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше ъ тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що і в мене на серці далеко не завжди йде дощ, ‘борони боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші. Знаю я, що се не гаразд, але як '«натуру тяжко одміиити», і я можу одмі-нити тільки напрямок сієї натури, а нласне, залишити лірику з займенником я, хоч не знаю, чи ^багато від того зміниться. Ви 'боїтесь, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду,— не думаю я сього. «На крилах пісень» пе єсть моє остатнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не пазад, інакше пе варто було й виходити.

Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову,— нехай люди лають, аби не мовчали, і то добре, а коли говорять та ще й пе дуже лають, то вже й зовсім добре. Коли поганий поет викличе добру критику, то вже він тим принесе користь людям, бо критика, може, більш потрібна для. читаючих людейѵ ніж для самих писателів, Нашій літературі багато чого* бракує, але найбільш бракує, доброї і талановитої критики.

Ь Ви, і д* Верхратський признаєте у мене порядну форму віршів, я сього не ставлю собі в велику заслугу, бо се ж повинність кожного, хто пише вірші не для за-бавочки тільки, добирати кращої форми. Правда, що у нас ще не всі пишучі зрозуміли сю повинність, і думають* що для такої убогої літератури,- як наша, «всякое даяние благо», і через се* друкують такі речі^ яких запевне не одважились би показати жадній редакції якої чужоземної часописі. Але ж я думаю*, що такі письмовці не поважають, або* себе, або української літератури. А я все-таки не вважаю нашої літератури за жебрачку, і коли у мене виходить що не гаразд, то вже хіба через те, що не вмію краще зробити. Боюся, я,, що наші критики дивляться на нашу літературу теж з виключного погляду, що вона, мовляв, молода, то не слід її так суворо судити, а навпаки — треба хвалити й заохочувати хоч до якої-небудь праці. Коли діло стоїть справді тнк, то се велика шкода. Не знаю, як хто,, а* я. б хотіла*, щоб мене, судили по щирості,. невважаючи ні на мою- молодість* ні н& молодість нашої літератури, а я б тоді відала,- як мені з. тим- судом обійтися. У Вашому листі я почула тон щирий, тон, дарма* що Ви кілька раз немов просите пробачення за нього. Щоб» вам розв’язати руки до* гострішої критики,, я скажу,, що я ніколи нз ображаюсь, коли, судять мою роботу. Не люблю тільки критики ack Ьотіпепяц бо й, справді, не в тім сила, чи поет молодий,., чи старий, хворий чи здо-ровин, оптиміст чи песиміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші.

Простіть, що я цілу розправу розігнала в листі,, сама вже. бачу,, що зайвого багато. Дуже бажала б я пізнати Вас особисто. Бувайте здорові! Ще раз спасибі!

Леся Українка

78. ДО ДРАГОМАНОВИХ

Весна 1893 р. Колсгдяжне

Всі мої любі та милі! Так мене наганяють, щоб скоріше писала і не розписувалась, що я вже не знаю, як і що писати. Але хочу все-таки тут написати, а більше пізніше. Я тепер в весняному настрої і думками вже не дома, а по світах літаю. Простір для думок великий і планів тьма, мені навіть се до вподоби, що я не знаю що нічого певного, де буду літом. Я б хотіла бути літом коли вже не в Болгарії, то десь на Дніпрі на порогах. У всякім разі думаю, що се літо буде для мене краще і приятніше, ніж торішнє було. А восени вже черкну через море! Олеся наша страх сердиться, коли ми кажемо, що вона ще мала для великих подорожей, і, здається, ще не тратить надії і собі черкнути через море.

Ну, мушу кінчати тут, хоч се і проти моєї натури. Цілую міцно всіх вас. До побачення.

Ваша Леся

79. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

17 червня 1893 р. Київ 5.VI

Люба мамочко!

Сьогодні ми вже в Києві, і все-таки ніякої згуби і ніякого трафунку лихого не сталося з нами. Так, дасть бог, і до Гадяча заїдемо. От тільки шкода, що сьогодні щось погода знов трошки псується, то смалить, то дощ іде. Ти, певне, будеш недовольна, але я вже скажу, що ми в гостиницю не заїздили, бо розлічили, що тоді нам дуже тісно в грошах буде, а се в дорозі й недобре, й непевно. Ти нам дала на дорогу не 50, а 46 p., а з них тепер маємо

27 тільки. Воно-то ще доволі, хоч би й на гостиницю, та я хотіла дещо потрібне купити, наприклад, красок, бо ними прийшлось поділитися з Тосею. Отже, ми зостанови-лися у Голоти. Ти не бійсь, що там таборисько, бо вже половини сього табориська нема, і Наталка навіть сьогодні виїздить до батька. Я звідси пішки не ходитиму, а їздитиму, та, врешті, ие буде куди особливо ходити чи їздити, бо, видимо, киян більша частина роз’їхалась,— врешті сього ще ие знаю.

Пуцик тепер спить, бо дуже зморився (ми сьогодні рано приїхали), у дорозі вій статкує і на вещах увесь час «сидить», як було сидів у ті часи, коли мав «половину п’ятого». У Полониому ми були тільки біля пам’ятника та в Новоселиці,