Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
А на тім знамені у поході, в огні,
Де задонські степи, і сніги, й кураї Зорні Леніна очі У зав’южені очі Проводжали синів у бої.
Ми ходили у ранах, повзли по болотах,
У розвідці, в саперах, в полках а чи в ротах. Знали ми у бою, де чужі, де свої.
Зорні Леніна очі У зав’южені ночі Проводжали синів у бої.
Не забуть мені бійців одвагу В'інші дні, як кажуть, по війні.
Все життя ношу оту присягу При гвардійськім ріднім знамені.
Де б не був, ніде не похилюся На землі „ясній і трудовій.
Тільки у задумі поклонюся Вірній клятві ленінській моїй,
Вже ж при тім знамені інші ночі і дні, Знов на рідній землі врожаї й солов’ї, Там, де Леніна очі У зав’южені ночі Проводжали синів у бої.
ВІТЧИЗНІ
Ти така незвичайна, багряна, Осіянна огнями — чому?
Може, кличеш на свято Бояна *, Розтинаючи блисками тьму.
Може, крицю гартуєш у горні, Щоб для миру гриміть, як громи, Де лежать твої недруги чорні Черепами, грудьми і кістьми.
Не шукав я другої на світі,
Бо другої такої нема,
Ти — як сонце, одна у зеніті,
Ти — як птиця на рідному вітті, Як любові хвилина німа.
Не питав я за компасом — де ти? Де за горами мрійна лежиш,
Як ішов на Карпати й Судети 2, На моравську і одерську тиш,
Як ходив я на прю із фашистом, Захищавши тебе у бою.
Зором ніжним, ласкавим і чистим Ти дивилася в душу мою.
І підводився па бойовищі Мідний колос, тугий, як горіх, Крізь замети, і ночі, і хвищі Все горять твої заграви віщі На земних полустанках моїх.
Через ночі важкі і чавунні,
Через рани і дикий осот Голосів твоїх сурми і луни Підіймали мене до висот.
І тому крізь вогні і навали На далекій чужій стороні Все твої ж солов’ї щебетали, Розриваючи серце мені!
І тепер, у новітнє світання,
Від твоїх солов’їних садів Пізнаю ївоє віще дихання,
Припадаю до рідних слідів.
Я люблю твоє майво зелене,
І Донбас, і Каховку ясну,
Світить зірка Жовтнева для мене У мою сорок третю весну.
Ти — як райдуга в добрій прикметі, Що народові щастя дає.
Ти, Вітчизно, ідеш по планеті, Підіймаючи серце моє!
* #
*
Там, де шлях лежить і гнеться колос* Де світанки, де отецький дім,
Скільки днів його великий голос Вів мене в житті моїм малім.
В революцію під рокіт грому,
Де в пожарах билися поля,
Голос той сказав мені малому:
■— Це для тебе буде вся земля.
Ріки ці під зорями в півнеба,
Дерева, як юність, голубі,
Чорноземне поле теж для тебе,
Хліб, і домни, й шахти теж тобі;
Дихай цвітом, росами в цім краї1,
Все земне бери — воно твоє Під червоним стягом ГІервомаю,
Що весну для тебе розів’є.
Лиш рости та набирайся сили, -Чесним будь в роботі та в бою.
Ой, які вітри в житті носили Юнь мою і молодість мою;
На мостах, над водами високо,
На шляхах курних і вогняних,
Між людей, що полюбив глибоко, Що віддав би все життя для них,
Вів мене у битві серед ночі,
Де життя палало, як свіча,
Той же голос, віщий і пророчий,
Вів мене — той голос Ілліча.
Був я в ранах, пив болотну воду, Знав я смуток бою й переправ.
Голос той, як вся любов народу,
Для життя їзід смерті рятував,
Щоб не знав я горя і напасті,
Знав кохання, чув дитячий сміх, Щоб прожив я в радості і в щасті Із народом у трудах своїх,
Поділявся з другом хлібом-сіллю, Думою сердечною в труді,
Піснею своєю по дозвіллю У травневі ранки молоді.
І ввібрав я в серце всі долини,
Шум дубів і клекоти орла,
І земля родинна і єдина Знов мене, як сина, повела
У веснянім у високім громі,
У шаблях- барвистих блискавиць,
У братерстві, при батьківськім домі, Від якого ворог пада ниць.
Землю що квітчає добрий колос І веде мене, як сурмача,
Партії великий віщий голос І безсмертний голос Ілліча.
Над лугами ворон кружить, За життям своїм не тужить, Пазури здіймає хижі, Вижидає крові-їжі:
Де б хатину, де б дитину, Де б кровини на хвилину, Де б пожару без покару, Де б то сліз глибоку чару?
Де б то взяти?
Чорні крила Розпласталися в пітьму, Але взять того несила,
Що не суджено йому.
Він летить і злісно кряче Над морями, в шумі нив, Бо новітній світ гарячий Шлях йому загородив;
І гудуть вітри супрутні, Вік двадцятий — буревій,
І рече мій край могутній: —Чорний ворон, я не твій!
Брала в руки долоню смугляву, Де доріжок узірка густа,
Про кохання, розлуку і славу Шепотіли старечі уста:
— Ця доріжка послалась крутою, Ночі сиві і дні в пожарі,
Ця — кохання твоє з гіркотою На вечірній зеленій зорі,
А на цій — твої радощі й болі, Давня юність конем виграє,
А на цій — і долини, й тополі,
Де родилося серце твоє.
Що так тісно ио-братськи вмістилось На маленькій долоні моїй:
Обгорілі мости й переправи,
Города із тривожної мли,
І полтавські задимлені трави На долоні, як сон, зацвіли,
І любов, і горіння, І скрута,
Давні друзі, привітні з лиця,
І розлука, як мачуха люта,
На доріжках отих без кінця..
Ти ж одного не можеш вгадати,
Бо стара вже, осліпла, без віч,
Як рука ця шпурляла гранати І фашиста вбивала уніч.
Не віщуй мені більш, індіанко,
Я життя своє вивірив сам!
Бубни б’ють, і хитається в танку Індіанський убогий вігвам.
* *
*
Я в помислах своїх не одинок І почуття свої не крав до хати,
Я не навчився цілувать жінок,
Зате ж братів умію зустрічати.
Так випало в малім моїм житті — Дороги, й сни, і урвища круті, Цілунок інший був мені розрадою,
І напуттям, і щастям, і порадою.
Коли війна гула, неначе в кратері,
Я пам’ятаю лиш цілунок матері.
Я знав цілунок мами на прощання, Коли'морозне дихало світання,
Коли при автоматах в кожушках,
Із материнським словом на розлуці Ми йшли у бій, у радості і в муці,
По лісових засніжених стежках,
Щоб взять траншею чи важкий редут,
І в поцілунку не було отрут.
Були брати, були звичайні люди,
Без лестощів,