Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Поміж юрбою
З піснею, грою,
З сміхом шаленим,
Танцем скаженим.
Д а р м о ї д и
(улесливо й ласо)
Ви, дроворуби, —
Людоньки любі,
І вуглероби
Нам до вподоби.
Що там схиляння
І потакання,
Милі усмішки,
Фрази-пустишки?
Хвалячи, гудять,
Гріючи, студять, —
Пуття в них мало;
Хоч би до мене
Й море вогненне
Із неба впало —
Без дров, без гілля
І без вугілля
Його не вхопиш,
Печі не стопиш.
А тут вже варять,
Парять і жарять;
І ласогуби,
Розкошолюби
Носом вже чують
Рибку й індичку,
Побенкетують
Десь на дурничку.
П ' я н и й
(заплітаючись)
Я нікого не боюся,
Я сьогодні вольний пан,
Я співаю і сміюся,
Хоч і випив тільки дзбан.
П'ю, п'ю сам, із вами,
Дзень-брязь чарочками;
П'ю на власне, на чуже,
Почаркуймось, та й уже!
Посварився я з старою,
Ще й побився під кінець,
Що назвала машкарою
За строкатий жупанець.
П'ю, п'ю з машкарами,
Дзень-брязь чарочками;
Хто там гроші береже?
Почаркуймось, та й уже.
Люди кажуть: заблудився, —
Я ж прибився до корчми.
Хоч і набір, та напився,
Почекають із грішми.
П'ю, п'ю з хазяями,
Дзень-брязь чарочками…
Що за смішки, хто ірже?
Почаркуймось, та й уже!
Чи я в шинку, чи я вдома,
Де захочу веселюсь,
А як зможе ноги втома,
Де захочу повалюсь!
Х о р
П'єм, п'єм за столами,
Дзень-брязь чарочками,
А вп'ємося — байдужé:
Геп додолу, та й уже!
Г е р о л ь д об'являє про різних поетів, співців природи, двору та лицарства, ніжних ліриків та натхненних одописців. Вони товпляться, змагаються і не дають один одному сказати слова. Один якось вихопився і проголошує кілька слів.
С а т и р и к
Одна мені відрада:
Співаю я охоче
Про те, про що громада
І слухати не хоче.
Співці ночі та могил не виступають, бо саме завели з новоявленим вампіром прецікаву розмову, — чи не повстане з неї новий поетичний напрямок; герольду нічого робити — викликає тим часом грецьку міфологію, що зберегла і в новітній масці свою самобутню принадність.
ГРАЦІЇ[139]
А г л а я
Граціозність скрізь являйте;
Граціозно дар давайте!
Г е г е м о н а
Любо всім бажане мати:
Граціозно слід приймати.
Є в ф р о с и н а
А прийнявши, в тихім щасті
Граціозно дяку скласти.
ПАРКИ[140]
А т р о п о с
Як найстарша, за прядіння
Я приймалася не зрідка;
Треба розуму й уміння,
Щоб життя снувалась нитка.
Щоб була вона м'якенька,
Треба гарно льон приладить,
Щоб була вона рівненька,
Треба пучкою пригладить.
Хто в розкошах мір не знає,
Хто занадто в пал вдається,
Уважайте: нитці край є!
Бережіться, ще ввірветься!
К л о т о
А мені уже цим разом
Доля ножиці дала,
Бо найстарша наша часом
Нерозбірлива була.
Берегла нитки гнилії
Із старого кужелю,
А надії молодії
Підтинала без жалю.
Та і я часóм недбала —
За всіма не доглядиш;
Тим я й ножиці сховала —
Так сьогодні безпечніш.
Подивлюся я з безділля
На кипучий вир життя;
Ну, а вам тепер привілля —
Веселіться як хотя.
Л а х е з і с
А мені одно робити —
Знай гляди ниткам ладу;
В мене погляд пильновитий,
Зроду ходу не зведу.
Кожній нитці тут потрібно
Прямування дать тверде,
Кожна нитка тут несхибно
В колі вказаному йде.
Я стрясла б весь світ широкий,
Занедбавши нагляд свій;
Йдуть години, линуть роки,
Вічний ткач снує навій.
Г е р о л ь д
(указує на фурій, що надходять)
Цих трьох, що йдуть, ви б, мабуть, не впізнали,
Хоч знаєтесь на міфах старовинних,
І злющих яг, в стількох нещастях винних,
Ви б як гостей жаданих привітали.
То — фурії; та хто б мені повірив?
Бо ж молоді, вродливі та ласкаві;
Та не заходь із ними в жодні справи, —
Ці горлички кусають гірше звірів.
Вони завжди облудні, а сьогодні
Найгірших вад не криють всі ледачі;
Так і вони — не янгольської вдачі,
А вочевидь катівки всенародні.
ФУРІЇ[141]
А л е к т о
Однаково обдурим, як захочем,
Підкрадемось, як кішечки, влазливо;
А хто з дівчам кохається щасливо,
Тому до вух ми стільки натуркочем:
«Кохаєш ти; яка ж тобі шаноба?
Вона тайком на іншого моргає…
Вона й тупа, вона й сліпа, й кульгає —
На ній тобі женитись не подоба».
І молодій накажемо немало:
«Коханий твій на мові був з другою,
Ще й кепкував, сміявся над тобою!»
Мирись, як знай,