Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

де можна буде трохи одітхнути і скинути старі дорожні речі, що зашкарубли од утоми та нудьги. І можна буде зовсім не вдавати такого з себе, як усі, і зоставатись ніяковим, немов той чорноклен, що вже усіх своїх листків позбувся, — отак позбутися властивостей, ознак, єднаючих тебе із людським видом, і перестати бути індивідом; п'ючи зелений, добрий хінський чай, читати пильно грубі фоліанти старих ченців, які шукали Правди — І не знайшли; зате писали гарно. …А там, дивись, і юний перший сніг зашелестить у голому гіллі, гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!» Короткий зір до неба підведеш, нічого не побачиш, посміхнешся, за звичкою блазнюючи, зопнешся навшпиньки, руки вгору простягнеш і раптом усвідомиш: повертатись нема куди, бо справжнє Царство тут, у грудях догорає, мовби свічка. Не переймайся. То лише спокуса, одна з останніх. Найчорніша ніч — перед Світанням… Срібне поле

Тарасові Чубаю

сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть срібне-срібне поле дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим срібне-срібне поле тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне срібне-срібне поле

1979–2000

* * *
Падали тихі сніжинки     на чорну, спустошену землю, Рік нещасливий ішов     безвісти, на вигнання, Ми неквапливо пили     вино молоде, золотисте, Добре горіла сосна,     тішачи тіло теплом. Ми говорили про вічність,     цитуючи давніх поетів, Слухали вражено нас     речі знайомі, прості, І уявляли й собі     небесне засніжене Царство, І шкодували, що там     місця для них не було. Любі і віддані речі!     Ми раптом відчули цю тýгу, Цю невимовну печаль     бідних, малих служників, — Лампи, що світло несла     крізь ночі безмежні, безсонні, Посуду, що пригощав     скромною стравою нас. Гірко дивилися книги,     яких ми не зможем забрати, І на гітарі струна     тріснула саме в цю мить. Глянули ми за вікно —     там темінь буяла нестерпна; Речі вже знали про рай —     і залишалися тут. * * *

Євгенові Пашковському

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи Над