Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

на забутий дух троянди. Очікуємо вторгнення снігів, Святих і безпорадних наших слів Перебираємо, забувши їх, ружанці… Нестерпним видавалося уранці Тривання це, абсурдне і бліде, Перенаповнене чужими голосами; Вульґарні та несамовиті сцени Одна з-поперед одної спішили Постати в очу нам, Зостатись там навічно, Не допускаючи картин та образів, Які гніздилися ув іншій парадигмі І гордували тлумами старців, Поширених понад усяку міру. Ховали ми зідхання потай миру І стежили, як нерухомо плив Динарій кесаря по небі голубому, — Недурно ж воно мало барву пекла, Затяте в неосяжності своїй, Позбавлене кордонів і належне Усім, усім, усім — немов повія, Стара, безноса, франсувата шльондра, Якої, втім, ніхто уже не хоче, Гидкої у ласкавості своїй, Зловісної у смороді любови. О відсторонені і горді сови! Куди зникає ваш безшумний лет, Коли застугонять копита дужі Юрби кентаврів пролетаріату, Коли сирени та фотомоделі Заскиглять навісний солодкий спів? Тоді ви сидите в гаю олив; Егіда совоокої богині Ховає спокій ваш у власнім тіню, І вас немає в очевиднім світі, В той час, коли ви є у сні або у міті; Та як дешеві ті парфуми, що розлиті Незґрабною мужичою рукою, Вивітрюється день і ущухає Несвітське ревище півдиких табунів; Тоді розплющуються очі самовиті, — Хтонічною пітьмою оповиті, Летять осінніми пустелями птахи Цнотливої та мудрої Атени; Тоді здригаються профани й дилетанти — Цей лет у їхній знаковій системі Віщує смерть близьку та пожарú. Але для нас то час святої гри, — Дістаньте бісер, свині вже поснули! Радійте, сови! Тіштеся, майстри! Холодний, чистий вітер верховин Летить у вікна, навстежи отверті, В потужній і доладній круговерті Прасимволи гуртуються ясні. Акомпанує вправно сивий Бах Тій пісні, що співає юний Бог, — І ніч осінню, і осінню вічність Їм любо промузичити удвох. Осінніх вечорів правдива шляхто, Бібліотеко найдорожчих книг, Струнка, нікому не належна вежо! Як добре буде повернутися з доріг У справжнє небо, де справдешній дім, І випити холодного вина, Милуючися полум'ям гарячим, І заспокоювати дівчину, що плаче, — Такі роки одна була вона. Тим часом там, за вікнами вузькими, Летітимуть сніги, сніги, сніги… Додайте нам, нетоптані, снаги, — Недо-буття і подорож тривають. * * *
Закінчується осінь. Ти сидиш над водами, які раптово стали чужими, темними і злими; ти один. Усі поїхали до міст і цілу зиму Не буде звідти ні листів, ні пілігримів, і буде тихо, як у вусі. Тільки пес та миші залишилися з тобою в остатньому притулку на землі,