Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

В гіркім житті, в тяжкім бою Звисали палені на палі,

В судьбу вдивляючись свою; Устаньте ж ви, безправні й куті,

Що в ярмах горді й иезігнуті,

Що на вселюдському розпутті Від України вийшли в бій Не як потік — як буревій,

Піднявши стяги малинові,

Мої живі і сивоброві,

В братерській клятві, в добрій мові, Народе мій!

Світанок сіє

Своє проміння в ясноті,

Від України до Росії Лягли путі. Ведуть путі, Шляхи-путі, стежини й стежки,

І дзвін, і зір, і сонця тінь,

Небес мальовані мережки Кладуть шляхи для поколінь, Кладуть шляхи для поколінь,

Де другу — цвіт,.а кату — тлінь!

Моя Вітчизне дорога,

Яка в тобі горить снага!

В диханні домен, в цвіті жита,

Моя радянська, сонцевита, Моя Вітчизно дорога,

Яка в тобі горить снага!

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА12

Можливо, падав сніг, так, як сьогодні пада, Така ж була світань в засиіжених полях, Коли зібралась буть народна мудра рада І прадіди мої обрали віриий шлях.

...Народний лине клич з широкого майдану,

І братні грамоти вручаються Богдану, Гармат гуде луна могутнім перекатом:

— Ми волим бути з ним,

Із руським нашим братом,

Ми волим бути з ним! Відшші і навічно, Плече в плече із ним! — шумить, як ручаї, Литаврів хвиля б’є, мов хвиля переклична,

І клятву віддають всі прадіди мої..

Вони прийшли сюди без срібла та без злота, Та їм зрідні бої, гармат оця яса,

І очі світить їм не сум і не турбота, Майбутнього зоря над ними не згаса.

Ідуть вони в полках, розбивши шляхту дику, Ідуть вони, брати, без бойового крику,

І падають від страху у дворі І шинкарі, і різні рендарі,

І єзуїти, що тягнули жили З покривджених — і шляхті підслужили.

О підла нечисть!

А полки Ідуть,

Із косами в руках, з мушкетами із бою, Війни важка, тривожна, дальня путь Лежить для них за даллю голубою;

Вони поклали, бач, у землю ворогів,

Минули літа їм, минули довгі зими,

Пил Корсуня гіркий, пилюка Батогів, Пилявців чорний згар ген устає за ними;

Пожар боїв, ночей ще світиться в очах, і самопали в них, як помста, на плечах Палають жаром вдень і ніби світять в горні, Ідуть вони прості, несхитні і незборні,

На раду йдуть вони,,

Прапрадіди суворі,

Побратані в нужді,,

Поєднані у горі;

Ідуть в майбутні дні!,,

У молоді віки,

В пожежі і в бою Побратані полки,

...Ом жінка у плачі — закатували діток:

— Богдане, пам’ятай,

Богдане, відомсти!

Від сліз її, від кіс,— від сивих скорбних міток,— Сивішими стають снігів легкі пласти.

Он бідаки ідуть, у них спалили хати,

І їх на мсту підняв могутній Кривоніс,

Ом брат за брата йде,

А вже немає брата,

Він на кілку кривім під Кодиею повис.

Он дівчина іде, згвалтована вночі,

Піднявши дві руки, неначе два мечі:

— Богдане, відомсти!

Богдане, пам’ятай! —

І рада гомонить і плеще з краю в край.

— Нехай над горем злим Гаряче сонце встане.

— Виходь же на народ І все скажи, Богдане!

— Тепер навіки ми поєднані, 'братове! —

І військо, до добра і до боїв готове' Червоні прапори у небо підійма:

— Нам шлях один лежить!

—А іншого нема!

І сльози радості, майдан і віща тиша, Литаврів ібій важкий і малинова дзвінь,— Усе мені встає й минулі дні колише,

На довгий час живе для інших поколінь.

...На радостях медів хильнули по коновці І клятву віддали, як знак своїй землі, Звитяжці-козаки, хоробрі понизовій,

І хлопи, й ливарі, і просто ковалі.

Із тих минулих днів, що палені катами, Об’єднана навік, живе імоя земля,

І чесна путь лежить між рідними братами, І слава устає з ‘Вкраїни —до Кремля!

КОРСУНСЬКЕ ПОЛЕ (Пісня)

Ой ти, йоле,

Поле Корсунське,

Поле тихеє, широкеє,

Над тобою тучі не звисають,

Над тобою зорі не згасають,

Поле тихеє, широкеє!

А чи роси,

Чи важкі тумани,

В тому волі видно два .кургани, Обвилися стежкою крутою,

Поросли травою золотою,

Поле тихеє, широкеє!

А що в першім —

Козаки Богдана,

А що в другім, як пекуча рана,—

За Вітчизну полягли суворі Воїни радянські красвозорі.

Ой ти, поле.

Поле Корсунське,

Поле тихеє, широкееі

В ясний день I иіччю голубою Гомонять кургани між собою Про братів, що зналися на силі,

Що злягли в братерській цій могилі.

А над ними тучі не звисають,

А над ними зорі не згасають.

Ой ти, поле,

Поле Корсунське,

Поле тихеє,

Поле тихеє, широкеєі

ДОРОГА

Хмарин золота оболога Вечірніх полів течія,

І знов моя дальня дорога — Розрада й відрада моя!

Така, як в дитинстві наснилась, В заобрійнім тихім вогні,

Така, як в житті простелилась І стала при серці мені.

І вже ми із нею у парі,

Заручені й милі навік, Вклоняємось погідній хмарі,

І долам, і рокоту рік,

І росяним рідним долинам,

І небу, де родиться грім,

І тим неповторно-єдиним Літам невсипучим моїм.

Дорого, ти посестро вірна,

Течи, і хвилюйся, й не жди, Крута, і розлога, й узгірна, Тяжка і легка, як завжди;

То сиза, то пилом покрита,

То чорна в асфальті, як ніч,

То колосом стиглого жита Мені припадаєш до віч,

То стрічкою в ніч голубою Летиш на узгір’я круте,

І світ мій великий з тобою Рясніє, шумить і цвіте;

Ти радість і тиха тривога,

Любов і надій течія,

Дорого, далека дорого — Розрадо й відрадо моя.

Кохань і прощань моїх міра, Дерзання і мрії в житті,—

Усе заплелося не в сірій,

А в добрій твоїй ясноті.

Он стали берези, як дочки, Димки з емтеесу до гін,

Оп — жваво крокують кленочки, Немов піонерський загін.

Минають хвилини й години, Дороги ж осінній кришталь Веде у московські рівнини,

Веде в білоруські долини,

Веде по землі Батьківщини —

І тільки все далі і вдаль.

І думи не вперше, не вдруге Приходять і просять розмов, Незнане — стає вже за друга, Забуте — хвилюється знов,

І люди, і спогади милі Стають ще рідніші тобі.

І все, що любив ти, не в силі Тепер розлюбити в собі.

Шофере, натисни педалі, Засвічуй же фари-огні,

Дорога все далі і далі Лягає на душу мені!

ПІСНЯ БРАТІВ

Одна нам дорога стелилась віками, Одне ми робили своїми руками,