Том 10 - Леся Українка

часом думаю, що і половини того не роблю, скільки б могла і повинна робити; та, певне, остатня ся думка вірніша. Якось так вийшло, що я мусила статись кабінетною людиною, а кабінетна робота загоджує мене тільки наполовину. Та вже нічого робити — хто живе половинчастим життям, то така його і робота мусить бути. Однак лишу сю тему, вона якась водяна, і скільки її не товчи, то нічого нового не вийде. От краще щось ближчого поговорити. Я не знаю, чого се і Ви, і дядько журитесь за Радине вчення? Коли б так наші малі могли вчитись з таким учителем, як дядько, то я не знаю, чого б я щ© хотіла. Що холод в хатах заважає в роботі, то се ж не довго буде, я таки сподіваюсь, що сього року врешті скінчиться зима. От тільки один жаль, що ваші плани на дальше такі непевні. Та в кого ж вони певні?.. Я таки думаю, що я вас як не в Софії, то деінде^ знайду. Та я не, знаю, чому б то Міка не міг приїхати коли, да своєї «тітки Дори»; у Дори приїзд Маусика стався якоюсь idee fixe і вона по сто раз на день вертається де сії теми*, Дора. тепер вивчилась писати скілька слів і зважила, ща писання — річ зовсім не тяжка: «Хіба я не можу написати і або о? Хіба я така дурна?» Вона у нас иастояща «паніматка» і дуже любить просторікувати. Вона теж любить співати, але, певне, гарно співати ніколи не будег бо від того часу, як у неї був дифтерит, голос її став досить грубим, і вона співа, мов хлопець. Та у нас якось ні в кого нема доброго голосу, проте, може, якби Оксаночку вчити,, то, може би, трошки співала,, хоч і не дуже голосно, бо має голосок тоненький, але вірний. Я б хотіла вчити. її сольфеджіо, та коли ж сама їх не вмію. Оце я недавно взялася до теорії музики, та воно досить тяжко без чужої помочі обходитись,- хоч я і привикла учитись сама. Я просила б дядька, щоб він порадив які учебиикн з географії для Олесі, а то щось я не знаю жадного доброго. «Lectures hisloriques» 2 ми отримали, я дуже дякую дядькові за сю книгу, вона гірийшлась нам тепер якраз до ладу. Коли б він мені ще порадив яку книгу по історії християнства за візаитійських часів, а я б її собі спровадила, мені се дуже потрібно. Нехай дядько не сердиться, що я йому тепер окремо пе пишу, а коли пишу

шиста до якого одного з -вашої родини, то завжди маю на думці усіх вас. Іншим іразом напишу йому, а тепер треба азже кінчати. Пишіте про всіх вас і про малого parisien 1 Зорю, як там його французи нісочать та мучать. Ліда, певнеѵ не зібралась святами написати до пас, а може, а писала,'та жйст її міг пропасти. Бувайте здорові! Цілую Вас, дядька і <всю родину.

Ваша Леся

P. S. Нехай би Міка написав, чи намалював що Дорі, вона була б дуже рада з того.

75. ДО М. П. ДРАГОМАНОБА

11

28 лютого 1893 р. Колодяжне 18 yj 93

Любий дядьку!

Почну з поправки: Ви не думайте, що п. Франкова купила для Вас нашого Гейне,— вона послала його Вам то моїй просьбі. До галичан же я більше ні з якими просьбами звертатись не буду, нехай їх просить хто хоче, а не я. Вату думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славинському, може, вія після свого більше злості набереться. Будьте певні, що мою книжку «На крилах пісень» Ви одберете скоріше, ніж Гейне. За Терновського я ще й раніше просила Мишу, але він не міг його роздобути, через те я була б надто рада, якби Ви мені його могли дістати. Інші книжки спровадити можу. В галицьких справах я дедалі то тірш гублю нитку — хто за попів, хто против попів, хто тюмимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: «хай стане світло!» та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я ^чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти. «Остаточно» (як кажуть галичани) я нгяк не ѣіожу постерегти логіки в поступуванні «січовиків» та й інших — то вони з тими попами навзаєм лаються і «собак вішають», то знов усякі гречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здасться, вся надія на те, хто більшим дурнем покажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять? Коли се діло чіпає укупі з попами і мужиків-емігрантів, то чому вони не звернуть уваги на саме емігрантське питання, лишивши в спокої попів, єзуїтів і т. і. Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять^ і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху і вдача ледача у наших закордонних братів та й сестер. Вже нащо здавалось легким і певним ділом видання жіночої газети, а й то як прийшлось придивитись ближче, то визначилась така дрібна сітка інтриг та дурниць, що нехай там той павук сховається з своїм павутинням. Я тепер уже нічого не знаю, як, що з тією газетою буде, та, здається, сього вже й ніхто не знає. З Галичини мені