Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Тих чужих земель, чужих Америк Не ношу в своєму серці я.

Бо мені дороги інші милі,

Інші зорі світять дальню путь,

Бо в житті моєму більші хвилі, Ніж на океані, з серця б’ють.

І шепоче нива колоскова В Подніпров’ї, в рідній стороні,

І шовкова пісня колискова Материнська ожива в мені.

Не роздать її, не пережити,

1 не випить, і не розгубить,

То її шовки вплелися в жито,

В сталь важку і в осені блакить.

То вона по площі по Червоній Для бійців виносить щастя й гнів

З райдугами від ясних півоній,

З щебетом дніпровських солов’їв.

От чому, як хвиля б’ється в берег, Даль пливе, мов синя течія,

Тих чужих земель, чужих Америк Не ношу в своєму серці я.

* ж

*

Біляве дівча на панелі На скрипочці грає сумній,

В зеленій потертій шинелі Солдат однорукий при ній.

В Чікаго — бетонному місті,

В Чікаго — на площі німій —

Дівча промовля голосисто,

Солдат однорукий при ній.

— Подайте війни ветерану За рани, за виграний бій.—

Дівча випрошае ізрану,

Солдат однорукий при ній.

Неначе Америка вбога,

Стоять вони в тиші німій:

Дівча зосереджено-строге,

Солдат однорукий при ній.

ИЕЗАКІНЧЕНА БАЛАДА

З глибин океанських, де шторми і скали, Де спрути в щілинах гадючаться плазом, З глибин океанських червоні корали Доставлені в бухту були водолазом.

Я страх не люблю екзотичної нуди,

Я просто скажу, що побачили люди.

Здійняв він скафандр з задубілого тіла,

І кров потекла — і які вже там ліки! Обличчя збіліло, і губи збіліли,

І чорною синню припухли повіки.

Той хлопець — моряк — не прожив і години, Корали ж попали в бродвейські вітрини,

їх світлом світили, неначе для-свята,

Пильця їх не вкрила б чи чорна, чи сіра, Дурна і розбещена леді багата Взяла їх на золото мужа-банкіра.

На шию криву їх чіпляла щоднини,

Вони ж не горіли, а блякли, прозорі,

Темніли багрово, мов крові краплини Того водолаза, що згинув у морі.

Баладу оцю докажу я всю чисто,

Як зроблять робочі з вірьовок намисто!

В ЛІФТІ

Ліфт піднімає нас догори В ранки, і в півдні, і в вечори.

В ліфті не світло, але й не тьмянко, Йдеш у гостиницю — в ліфт потрап, Стріне привітно стара негритянка.

В неї робота все давн і ап ’.

Має старенька не мало діла З ранку до ночі і знов до зорі,

Вже й на роботі отій посивіла,

Все вона знизу, а інші вгорі.

Наче по ліфту життя проходить,

Руки стомились, в мозолях старі,

Інший хтось п’є, і живе, й верховодить, Все вона знизу, а інші вгорі.

В ліфтовій клітці свої звичаї,

Містер до них із дитинства привик: Біла ліфтерша — він шляпу знімає, Чорна ліфтерша — стоїть, як бик.

Шляпу ще глибше натягне на вуха, Топчеться важко, немов на огні.

Наче його допікає задуха.

З ними у ліфті їхать мені, їх до десятка зайшло в кабіну,

Морди, як ростбіф, з під сірих шляп, Чорна ліфтерша веде машину Вгору і вгору, все ап та ап.

Всі одвернулись од чорної — білі, Топчуться важко бики здичавілі,

Не шахтарі, їм тут їхать не мода,

Не трударі,— все банкірська порода.

Погляди їхні, як лютії жала,

От якби в мене в Вітчизні жила,— Жито б ростила, пшеничку б жала, Пісню із поля вела б до села.

Так, мене доброму вчила мати Хлопчиком, певне, в юнацькій порі, Перед старішими шапку знімати, Щиро вклонятись, де є матері,

Поцілувати натруджену руку,

Білу чи чорну, немає біди,

За материнську несказанну муку,

За материнські великі труди.

Тільки б, можливо, як виняток в світі, Не поклонився б я матері тій,

Що породила цих лютих і ситих,

Сірих — під шляпами — в злобі своїй!

В ліфті не світло, але й не тьмянко,

Я капелюха здіймаю один,

Низько вклоняюсь тобі, негритянко, Так, як вклоняється матері син.

За мозолі твої’ чесні і чисті,

І за усмішку болючу, як звих,

І за синів — чотирьох комуністів,

За поліичованих і за живих.

Як їй сльоза заблищала з журбою! Зашепотіли, міняючи тон, Гангстери-містери поміж собою:

— Совет Юніон? 11

— Совєт Юніон!

Ліфт вже донизу пішов у ту пору, А негритянці здалося за мить: Тільки угору, і вгору, і вгору В щасті своєму вона летить.

МАЯКОВСЬКИИ В АМЕРИЦІ

За крутою хвилею, за океаном,

Задимлене сонце в хмарах тече,

Ходить він зі мною ратгаім-раиом," Положивши руку мені на плече.

По мосту по бруклінськім, по Бродвею,

Біля хмарочосів кроком, як сталь, Негритянську вулицю вгледить — і над нею Теплими очима дивиться в даль.

В чорному Гарлемі діти-негритята Знають його посмішку й ласку руки,

Ходять біля нього і просять на свято Докери, вантажники, робітники.

Він заводить з ними гарячу розмову,

Як би їм правду вірніш знайти,

І разом знаходять правдиве слово,

І здається,— рідні вони брати.

ІЗ ЗБІРКИ «КНИГА БРАТІВ», 1954 р.

Чі 41

*

Іди, історіє моя,

Моя рідня, моя сім’я!

...Я бачу той далекий світ,

І ті шляхи за триста літ,

Повиті тирсою і згаром,

Побиті й палені пожаром,

І той зів’ялий вишні цвіт,

І очі матерів ласкаві,

Тривожні й милі, що в заграві Все виглядають із походу Синів своїх, дітей своїх,

Які на панський лесний сміх Кладуть ясу багрянородуі

Я бачу: сите вороння Клює поживу навмання В степу, в ярку, в глухім байраці. Братів, катованих у праці,

В полуніч, в південь і щодня.

Але підводяться полки,

В бою голота й козаки,

А щонайперш — моя голота Іде, як совість і турбота,

На смерть іде і на віки,

На всі роки, на всі століття, Назустріч зла і лихоліття,

Як завжди ходять бідаки.

Ви похиляйте тирсу дику,

Хай сяє сонце з верховіть,

Та бийте ворога без крику,,

Оту шляхетську кривду звіку,

Ієзуїтську, чорнолику,

На шибеницю поведіть!

Шляхетська ніч плазуй в вічі У зраді, в тьмі, у злі оман,

Та в Запорозькій грізній Січі Кмітує обраний Богдан.

Кмітує він у тьмі світань,

Де в росах клониться крушина,

Де ворохоблива старшина Боїться слів: іди, повстань.

Світає в тиші голубій.

Полки звелись. Виходять в бій.

І чути, б’є важка литавра.

На сорочках зникають тавра,

То йде народ розкутий мій!

Устаньте ж ті, що