Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Всяк хоче жити незалежно,
Всяк силу он яку забрав;
Нароздавали ми тих прав необережно
Що аж самі лишилися без прав…
А щодо партій, як не звуться,
На них надія теж мала,
Бо вже без дії зостаються
Й огуда їхня, і хвала,
Принишкли ґвельфи й ґібеліни[130],
Їх потомила боротьба;
Що їм до іншого руїни?
Усяк лише про себе дба.
До злота двері всі заперто;
Усяк собі згрібає вперто,
А ми біднієм з кожним днем.
П і д ч а ш и й
Мені теж трудно з ділом зладить;
Щодня ми хочем заощадить —
Щодня все більше видаєм.
До столу треба все настачить,
Кухар нужди ні в чім не бачить:
І сарни, й свині, і бички,
І кури, й гуси, і качки…
Уся та натуральна пóдать
Порядно з наших дібр надходить,
А от вина недостає…
Колись в льоху бочок-бочок, бувало,
Із винами найкращими стояло,
Тепер його все мало й мало,
А наше панство п'є та й п'є.
Вже й ратуша льохи відкрила,
Та що ті кухви та барила?
На них питців як хмара б'є!
А я все мушу рахувати;
Од мене всі чекають плати;
Лихвар же буде втричі драти
За те, що нині в борг дає…
Б'ємо ми невгодовані ще свині,
Спимо ми на заставленій перині,
Їмо ми ніби з'їдений обід…
Ц і с а р
(помовчавши, до Мефістофеля)
І в тебе, блазню, мабуть, є сім бід?
М е ф і с т о ф е л ь
Ні одної! Я в захваті дивлюся
На блиск двора й напасті не боюся.
Твоя ж бо влада сильна і міцна,
І армія всім ворогам страшна;
А добра воля, й мисль, до дії скора,
І труд повсюдний — то твоя підпора.
Тут місця для побоювань нема;
Таких зірок не перекриє тьма!
Г о м і н у ю р б і
Паливода… Зна, що почім…
А бреше як… Добро таким…
Я знаю вже… Куди він гне…
Проекти нам… Складать почне…
М е ф і с т о ф е л ь
Скрізь є в чімсь брак, хоч світ кругом хороший;
Та що кому, а вам бракує грошей.
Хоч долі й не валяються вони,
Та мудрий все дістане й з глибини.
У надрах гір, в підмур'ях під домами
Є золото в монетах і шматками;
А хто його добуде з тих темниць?
Природа й дух, людини творча міць.
К а н ц л е р
Природа й дух противні християнам,
За них горіть невірам окаянним
Доводиться недарма на кострах.
Природа — гріх, а дух — нечиста сила,
Що сумніви потворні породила
Благочестивому на страх.
У нас є інші дві підпори,
Що проти злої непокори
Завжди за цісаря стоять;
Це — духовенство та лицарство,
Що їх уміє вдячне царство
Маєтностями дарувать.
Простолюдці, до лиха звичні,
Буває, óпором стають:
То чаклуни все єретичні
Село і місто нам псують.
Ти, певно, з ними накладаєш,
Як блазень, блазнів поважаєш,
Зухвалі жартики пускаєш,
Щоб їх сюди якось втягнуть.
М е ф і с т о ф е л ь
Що ви учений муж, я пізнаю нараз!
Чого не мацнете — далеко те од вас,
Чого не візьмете — того нема зовсім,
Чого не злічите — числа немає в тім,
Чого не зважите — не важить та вага,
Чого не виб'єте — не варто ні шага.
Ц і с а р
Знов пащекує без угаву блазень…
Навіщо ця великопісна казань?
Обридли вже мені оті «чого»;
В нас золота нема — дістань його!
М е ф і с т о ф е л ь
Знайду я те, що кожен з вас шука;
Це річ легка і воднораз важка.
Скарби самі нам не дадуться в руки,
Доводиться удатися на штуки.
Зміркуйте лиш: в страшну ту давнину,
Як орди скрізь проносили війну[131],
То люди всі, лякаючись навали,
Своє добро по тайниках ховали;
За римлян теж таке завжди велось,
Та й дотепер, можливо, дотяглось.
І все те у землі лежить, мов на схороні,
І, як сама земля, належить теж короні.
П і д с к а р б і й
Хоч дурень він, а добре зміркував;
Так, це одне із цісаревих прав.
К а н ц л е р
То біс сильце із золота вам ставить,
Щоб пагубу незміряну направить.
П і д ч а ш и й
Аби він дав потрібний нам запас,
То хай вина впаде уже й на нас.
В о є н а ч а л ь н и к
Розумний дурень, зна, що обіцяти:
Аби де взять — не гребують солдати.
М е ф і с т о ф е л ь
Не думайте, що я вас одурив;
Спитайте мудреця без зайвих слів.
Він астролог, часу ходу пильнує,
Хай скаже тут, що небо нам віщує.
Г о м і н у ю р б і
Два шахраї… Один то грець…
Край трону дурень… І мудрець…
Та сама пісня… знана всім…
Той шепче щось… А той за ним…
А с т р о л о г
(говорить те, що йому підшіптує Мефістофель)
Над нами Сонце щиро золоте[132];
Меркурій-вісник нагороди жде;
Венера, нам зичлива кожну мить,
