Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Там, де річки-океани У ні агарськім огні,

Смаглі, стрункі індїани Друзі були мені.

В кривді, в нужді, у горі, Довгі десятки літ,

Слухали люди суворі Правду твою — завіт.

Несли її полями, Заповідали в міста, Мати моя, о мамо,

Хай поміж иих зроста!

Братством своїм багата, Зрощена у Кремлі,

Хай розкида зернята По велетенській землі.

СТАТУЯ СВОБОДИ10

Із Гудзону б’ються в берег води,

І шумить в рекламах Уолл-стріт,

І старенька статуя Свободи Огляда американський світ.

Довго їй дивитися в квартали,

А ім’я змінити — не з руки,

Довго з нею в долари гуляли, Кров пили банкіри'павуки.

Обіцяли їй свої проценти,

Давши в руку смолоскип вогню, Підкупили за мізерні центи,,

Наче проститутку з авеню.

І вона не бачить, як з завода йде трудящих сила бойова,

І у них на прапорах свобода,

Не вона, а інша, ожива.

Інша — та, що Леніним зігріта, Інша — та, що він же гартував, Що стоїть у центрі всього світа,

В прапорах, червоних од заграв.

Я не був в Америці три роки,

Але бачу ті туманні ранки,

Чую всіх подій жорсткі потоки, Де гудуть бронею чорні танки.

Де схилився робітник у праці,

А робота, як ріка безкрая,

Де блукають недобиті наці *, Хвальковитих профашистів зграя.

Але бачу, як зіходить чиста, Молода зоря в поля безкраї,

Як виходить мати комуніста,

На бої синів благословляє.

Лави йдуть, зливаються в потоки, Наче ріки, проти зла й сваволі, Під червоні прапори високі Ленінської правди, щастя й волі!

БЕЗРОБІТНИЙ

Дощ і сніг, морози гостро-люті,

Іній криє латаний рукав.

Був він в Балтіморі і в Портсмуті,

У Детройті зарібку шукав.

Віддано за хліб останні гроші,

За горбинку і за сиву сіль,

І на плечі, як незмірна ноша,

Налягає горе звідусіль.

Воював віл і стріляв у ката,

Гніт фашизму віддано боров.

Це від Маршалла 1 йому така заплата За дві рани і пролиту кров.

Це від мільйонерів нагорода За життя важке, за бій вночі.

Холод. Ніч. І статуя Свободи,

Й латана ковбойка на плечі.

Зранку в роті не було ні ріски,

Вчора хліб кінчали бідаки.

Він, сержант, занесений у списки,

В чорні списки чорної руки.

Жаль* що не прийшла розплати дата, Жаль, що час — немов болючий звих, Але вій ще вдарить з автомата В злісні очі ситих і глухих!

КАМЕНОТЕС

Чи юга, чи день в проміннях косих,

Чи зоря пливе вечірнім плесом,

Сорок літ робив на хмарочосах,

Сорок літ — усе каменотесом.

У Чікаго шліфував граніти,

У Нью-Йорку — «білдінга» 1 підводив, Мертвий камінь був як самоцвіти З рук його, Америці на подив.

А збери снагу його і змогу,

Що лягла у камінь понадміру,

Тим камінням вистелиш дорогу Із Нью-Йорка у Аляску сіру.

А склади каміння те на грані,

В висоту зведи камінні грати,

Буде та колона як в тумані,

Бога дасть за бороду чіпати.

От уже дійшов старого віку,

От уже із рук не та робота, -І його, як старця чи каліку,

Виставили раптом за ворота.

Він пішов в стару свою землянку,

Де не камінь, а гнилі пороги,

Де мокриці в іщлях на світанку,

Стіни плачуть, мокрі од вологи.

З горя випив віскі чесну склянку, Гнівно думав з ночі безгомінням: Мільйонера вкласти б в що землянку, Завалить шліфованим каміннямі

Жовта осінь стоїть за широким і сірим затоном,

Над бродвейським мостом, над масним теплуватим

Гудзоном.

Прибирається в шати, у квіти блякні, нерозквітні,

Як обличчя матросів, що стали в порту безробітні.

Чорнокор’я дубів нахилилось, шумить до граніту,

Наче руки шахтарські, що чорними стали від гніту.

Чорне груддя ріллі обважніло дощами у полі,

Наче спини вантажників, згорблені в тяжкій неволі.

Червоніють ліси за крутими важкими валами,

Ніби крові людської иестерті, немеркнучі плями,

Що лилася у страйках, в протестах тепліла на бруках, Що смокталася з серця в заводах, як спрутах сторуких,

Що горить не згоряє в прапорах людської любові,

Не зітерти її, робітничої чесної крові!

Жовта осінь стоїть, над Гудзоном вітрюгою свище, Багряніє в лісах, мов запалює грізне кострище,

І мільйонами ламп освіщає шляхи з полуночі,

І горять вони в тьмі, як розгнівані очі робочі.

ЗОЛОТА КОПАЛЬНЯ

В Тімменсі де виють бурі дальні, Де іскряться гори крижані, Шахтарів зустрів я у копальні,.

В золотій копальні, в глибині.

Жовта жилка, схожа на гадюку, Десь тікала, як смертельна нить,

А вони в крові губили руки,

Щоб її в кварциті не згубить.

їх чавило камнем і водою, Динаміт глушив не перший рік, їх робота, збратана з бідою,

Не забудеться мені повік.

Я не знаю ліку тим скорботам,

Не спишу ночей важку безсонь, Тільки злото з робітничим потом ' йшло на переплавку у вогонь.

І бриніли чорні естакади,

Сліпла ніч від тисячі огнів.

З золота родилась купля й зрада, Л із поту — гартувався гнів.

Золото текло на людські муки, Цвіт землі — палило в пустирі,

А той гнів, як зброю, брали в руки Тімменські могутні шахтарі.

ТАНЕЦЬ

Індіанка кружилася в танці,

У намисті із диких шипшин, ч На вузькій резервейшеи 1 ділянці, Де нужда, і печаль, і полин.

Дві руки, наче промені білі, Осявали смагляве лице,'

Дві косички лилися й летіли,

Як важке смолянисте кільце.

Бубонці озивалися дальні,

І кострище сивіло в гаю,

Сині очі, великі й печальні, Розтривожили душу мою.

І згадав я Вкраїни тополі,

Де зоря зацвіта гаряче,

Де. дівчата танцюють у колі І веснянками пісня тече,

І за долами й горами вранці Сто баянів гуляє, як грім,

І земля з ними ходить у танці,

У щедроті і братстві своїм.

Біля тебе ж дебелі туристи,

В дам усмішка й зневага з-під вій. Ти для кого танцюєш, іскриста,

У безхліб'ї йг нужді віковій?

І нащо твої очі гарячі Сиплють зорі, як світ, голубі?

Щоб сміялись ці морди бичачі За два центи, що кинуть тобі?

Краще б.юності щедрої сила Стисла зброю в смаглявій руці, Краще б гнівом ти їх пропалила, Щоб лежали отут, як мерці!

Щоб відплата і чесна розплата Загриміла між долів і круч І щоб тінь твоя, горда й крилата, Наче блискавка, йшла біля туч!

...Бубонці озивалися дальні,

І кострище сивіло в гаю,

Сині очі, великі й печальні, Розтривожили душу мою.

* *

Океанські