Том 10 - Леся Українка

подібного з людьми, але говорити траплялось не раз, і мені здається, що такі теми людям і цікаві, і зрозумілі здавались. Читати самостійно чогось поважнішого наші люди не дуже-то люблять, бо взагалі страх мало звикли до самостійного читання, та й мало між ними добре читаючих, страх як мало. Є багато таких, що по 3, по 4 роки до школи ходили, проте читати ледве-ледве тямлять, а жінки і зовсім не вміють читати ні одна, і вчитись не хотять: «Пощо нам теє?» Проте слухати, як хтось читає, жінки більш охочі, ніж чоловіки, врешті, може, се мені так здається, бо взагалі більш приходиться мати діло з жінками. Читаємо більш белетристику, бо добрих популярно-наукових книжок у мене дуже мало, та й взагалі їх у нас мало. Найбільш мені приходилось завважати брак книжок по історії, своїй і чужій, а їх би читали напевне, тільки треба знати, як писати,— не так, наприклад, як написана історія Барвінського. Після історичних книжок теж бракує добрих перекладів святого письма, але сьому, може, хутко дасться рада. Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової просвіти, як-от наші. Але я думаю, що наші люди з натури дуже розукні, бо їх навіть наші волинські школи не можуть дурнями зробити, а вже, здається, для сього не мало прикладається роботи.

«Хлібороба» я через довгий час не бачила, але хутко постараюся знов бачити, бо дуже цікаво. З ширшого світу мало що чую, бо чогось добрі люди покинули до мене писати, не знаю, з якої причини. Чи Ви не чули часом, де обертається Гриневецький? Він десь зник мені з очей. Я тепер зовсім мов на далекому острові живу і не чую нізвідки пі вітру, ні хвилі. Тільки Миша та ще дві-три людини часом голос до мене подають. У Києві усі пригасли, «знаходяться в пригніченому стані» і наложили на себе обітницю абсолютного мовчання, а ще ображаються, що про них ніхто нічого не пише і не споминає. «Elements d’histoire juive» 1 я не отримала, але я думаю, що Ви її ще не посилали.

Оце посилаю Вам переклад, що Ви хотіли,— чи до сподоби Вам буде? Я збираюся ще кілька уривків перекласти з Ісаії та з Ієремії, для власної втіхи, як Вам треба, то можу прислати. Хотіла б я знати, де Ви тепера. Бувайте здорові! Цілую Вас, дядину і Зорку.

Ваша Леся

Зорині кораблі справили великий ефект.

Ісаії І, ст. 2—3, 11 — 18.

Чуло небо й землі розповіло, що бог промовляв:

«Я синів народив, я їм долю послав,

Та до мене мій люд не признався.

Знає віл свого пана, осел знає ясла свої,

А мене тільки люди не знають мої,

Мій Ізраель мене відцурався!»

Так говорить господь: «Що для мене ся безліч дарів? Досить ви попалили ягнят, баранів,

Мені кров кіз, телят вже немила.

Ви до мене не йдіть, хто від вас вимагав сього?

Не приходьте ви більше до двору мого,

Бридкі пахощі ваші й кадила!

Ваших свят, і субот, і великого дня не терплю! Святкування, постів, празників не люблю,

Ненавидить душа моя того!

Досить ждав я! Тепер за гріхи покарати вже час!

Руки здіймете — я одвернуся од вас,

Я не вчую благання гучного.

Ваші руки в крові, тож обмийте, щоб чисті були,

Скиньте нечисть і гріх, що на душу взяли,

Перестаньте неправду любити.

Справедливо судіть: хто покривджений, ви захистіть, Сироті і вдовиці по правді чиніть,

І добро научітесь робити.

І тоді, каже бог, ви прийдіте, я суд вам зроблю,

Хоч би ви од гріхів червоніли, то я вас, як сніг, убілю;

Хоч бц ви од гріхів паленіли, то я вас, як вовну, вбілю».

P. S. Хотіла перше зробити переклад без рифми, та подумала, що мало хто тямить читати білий вірш. А як по-Вашому, чи така форма до сього пасує? Чи, може, взяти який інший вірш?

Вибачайте, що лист вийшов на клаптях, се так якось «нечаянно», другий раз напишу докладніше. Пишіть до нас частіш.

Леся

73. ДО М. П. ДРАГОМАШВА

22 грудня 1S92 р, Колод.яжш 18 92

Любий .дядьку!

Чого Ви се так на мене напались? Далебі, не по правді Ви вчинили! Я написала свій остатній лист, зовсім не запізнившись, але ми розлічили, що наші листи не застануть Вас в Парижі, отож ми і послали їх до Софії. Се, як бачу тепер, був великий промах, але ж тільки промах, а .зовсім не російщина-азіатщина, безкультурність, варварство і т. і. Мені здається, що, може, в чому іншому, а в лінощах і «нечувственності» я не повинна. Врешті, qui s’excuse, slaccuse *, і я ле буду більш оправдуватись, тільки скажу, що коли Ви мене отак сварите, то «крається і серденько ^начетверо моє», як співають в одній нашій пісні. Моя ж ти долейко темнейка! Я ж думала, що тепер, більш ніж коли, статкую, аж тут мені як на те голову .намилено! Ні, справді, *я статкую тепер: половину «Шотландської легенди*» 'написала, і всю роботу стараюсь вести якнайліпше, і про школи напишу, конечне напишу, тільки, може, трошки .на свій лад. Ми з мамою пробували дещо посилати до російських журналів, і щось-то не конеете щасливо, ‘проте се нічого, треба брати приклад з того павука, що в моїй .легенді... Простіть, що зараз ле писатиму Вам щось докладнішого з поводу популярних брошур,— я б, може, й могла, але хочу дещо гпевшше ировірит-и, а тоді вже напишу з більшим толком, се, я мислю, пе пошкодить, що буде трошечки пізліше. Про галицьких емігрантів я чула таке, ніби їх з осені найшло чимало до ваших волинських міст, наприклад, до Кременця, Острога, тинялися вони там цілими гуртами, шукаючи роботу та збиваючи плату нашим робітникам, бо голодному галичанинові що хто хотів, те й давав. Просили вони 'й землі, та в нас тепер чужим людям, надто австрійкам, землі пе дають. Потім багато їх полягало в шпиталях, позасідало в «участках», а деякі, кажуть, були попи сил ані додому. Наші юго-за-падні газети починають вже помалу лаяти «угнетенных русинов», що, мовляв, ми думали, ніби вони справді нещасні, пригнічені, а вони просто лінюхи та ще й мошен-

никуваті до того і люблять на* російську5 кишеню надію покладати, а в кишені тій тепер* не дуже-то бряжчить. Воно-то ираадаѵ що на бряжчить, а все ж таки;.. Про галичан, одтакг по наших