Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Чому ж такий страшний тепер став?
А ти ж було речами і очами
До мене небо прихиляв
І цілував-заціловував до нестями.
Цілуй мене!
Бо цілуватиму тебе!
(Обіймає його).
Ой! Уста твої холодні і німі!
Чого?
Не стало кохання
Зарання…
Хто відняв його?
(Одвертається).
Ф а у с т
Ходім! За мною! Люба, схаменись!
Люблю тебе стократне, як колись,
Молю тебе, за мною лиш іди!
М а р ґ а р и т а
(обертається до нього)
Хіба це ти? Чи це ж і справді ти?
Ф а у с т
Це я! Ходім!
М а р ґ а р и т а
Ти з мене пута зняв
І знов мене в обійми взяв.
Чого ж мовчать у тебе жах і гнів?
Чи знаєш ти, кого це ти звільнив?
Ф а у с т
Ходім! Ходім! Тікає ночі мла!
М а р ґ а р и т а
Рідну неньку з світу я звела,
Втопила рідне дитя.
Твоє й моє було в нім життя.
Твоє… Це ти? Чи, може, ні?
Дай руку мені! То це не вві сні?!
Люба, мила рука! — Ой, вона ж вогка!
Обітри! Здається, мов
То кров.
Боже! Кого ти заколов?
В піхви сховай свій меч,
Не супереч!
Ф а у с т
Що було — те пройшло, тому край!
Мене не карай!
М а р ґ а р и т а
Ні, будь живий і цілий,
Мусиш упорать могили;
Готуй для кожного ямку
З самого ранку.
Матері — кращу містину,
Поруч із нею — сину,
А мені — чуть в стороні,
Недалеко од рідні!
А дитинку мені по праву грудь,
Більш там нікому не бути! —
Тебе до серця горнути,
То було щастя — повік не забуть!
Але його вже більш не вернути,
Порив мій до тебе чимсь ніби скутий,
Ніби ти хочеш мене відштовхнуть;
А все ж — це ти, і добрий, як завжди.
Ф а у с т
Ти ж бачиш, це я. Іди ж, іди.
М а р ґ а р и т а
Куди?
Ф а у с т
На волю.
М а р ґ а р и т а
Коли нас жде там вічний дім,
Тоді ходім, ходім!
Піду я в тихий той куток,
І далі — ні на крок…
Ти йдеш?
О Гайнріху, коли б і я могла…
Ф а у с т
Ти можеш, аби хіть!
Глянь, двері вже відкриті.
М а р ґ а р и т а
Нема мені надії на цім світі —
Впіймають скрізь, куди б я не втекла!
Ой тяжко-важко ходить попідтинням,
А ще до того з нечистим сумлінням…
Ой тяжко-важко в чужині блукати
І щогодини ждать розплати!
Ф а у с т
Я лишусь з тобою!
М а р ґ а р и т а
Облиш! Облиш!
Дитя рятуй скоріш!
Туди, туди,
Під гору йди,
Понад ручай,
І прямо в гай,
І до ставка,
Де кладочка…
Витягай, витягай!
Воно ще виринає,
Воно ще б'ється!
Рятуй! Рятуй!
Ф а у с т
Отямся! Чуй!
Один лиш крок — і вільна ти!
М а р ґ а р и т а
Коли б нам мимо гори пройти!
На камені там моя мати сидить,
Аж жах шибає мною!
На камені там моя мати сидить,
Хитає головою!
Ні, вже не кива… — ой, важка голова…
Спить — не проспиться, жива — нежива…
Спить, щоб ми вдвох раювали.
Щасні ті хвилі бували!
Ф а у с т
Як ні впросити, ні вблагати,
То мушу силоміць узяти.
М а р ґ а р и т а
Пусти! Я насильства не буду терпіть!
Кинь мене, мов убивця, душить!
Все ж я робила тобі самохіть.
Ф а у с т
День уже дніє! Мила! Мила!
М а р ґ а р и т а
День! Правда, що день! Останній день настає,
Це буде весілля моє!
Гляди ж, не кажи, що вже в Ґретхен ти був!
Бідний мій віночку!
Прощай, прощай!
Ми зустрінемось, чекай,
Тільки не в таночку.
Кругом народу — аж загуло,
Площі й вулиць мало.
І враз тихо стало.
Ударили в дзвін, зламали жезло[120],
Волочать мене на плаху,
Руки зв'язавши назад.
Натовп здригнув від жаху —
Змахнув сокирою кат…
Ввесь світ, як німа могила!
Ф а у с т
Ой нащо мене мати родила!
М е ф і с т о ф е л ь
(на порозі)
Швидше! Бо тут вам хвилина остання.
Годі вагання й словами змагання.
Коней моїх здригання
День провіщає близький.
М а р ґ а р и т а
Хто це, хто це такий?
Він! Він! Прожени!
Чого він прийшов сюди з глибини?
По мене!