А листя падають... - Валентин Олександрович Кудрицький

В ТРОЛЕЙБУСІ Стоїть в тролейбусі старенький - Такий старий, як наший світ, А поруч два здорових хлопці - Комсомольських літ. І ні жодний з них не кліпне, Щоб себе піднять І вступить старому місце - Їм це не під стать. Я дивлюсь на вундеркіндів Й бачу їх батьків, Що родовід не від гомо В їх, а від вовків. Бо, щоб діти то селянські - Мали б співчуття, І я, певен, що вступили б Дідусю стільця. 11.2.1997 р. УКРАЇНІ Я піднялась із попелу й пожара, Із сіл і міст понівечених вкрай, Я піднялась, як всенародна кара Проти всіх тих, які шельмують рай. І той народ не можна подолати - Який не може жить без солов'їв, Який уміє ніжить і кохати, В якого серце з квітів і гаїв. 9.5. 1982 р. БІДА І РАДІСТЬ Коли тебе побачив вперше - То ніби долю перестрів, Яка втікала, ніби вершник До невеселих яворів. І з тих часів сміюсь і плачу, То й сам втікаю, то іду, Іду шукать веселу вдачу А от знахожу я - біду. Ой, ти доле моя стоголоса, Ти то пестиш, то тягнеш кудись, То, як в лісі губатий голосиш, А то тихо сидиш, ніби рись. 5.8.1982 р. ЯК ТЕБЕ ПОБАЧУ Не шукай причин, кохана, Не спіши мене винить В тім, що я хожу, як п'яний - Варт зустрітися на мить. Бо як я тебе побачу - Ніби вкопаний стаю, Що і сам тоді не знаю, Що з тобою я роблю? 21.12.1982 р. КРАЩЕ ПОМОВЧ Про яке кохання може говорити Та, в якої серце може двох любити? Вірю я в в кохання і в порядність тоже, Вірю, що влюбитись і заміжня може, Та, якщо вже мовить про святе кохання - То одного тільки люблять без вагання. Так що не доказуй, не дури, не треба, Я і так , кохана, прибіжу до тебе, Прибіжу як смеркне я на шклянку чаю, Й більш тобі нічого я не обіцяю. 23.12.1982 р. ДИПЛОМОВАНИЙ То дарма що я, як лом, Та у мене є диплом, А з дипломом я - Людина, Так що ти помовч, Марина. Бо хоч в мене й не всі дома, Та зате в ЦК знайома. 23.12.1982 р ХТО ЦЕ? Так як вечір - хтось цілує Милу дівчинку мою, Бо як я іду до неї - Хтось шепочеться в гаю. Й хоч до нього не ревную, Але зло таки бере, Бо як тільки відвернусь я - Так і лізе в декольте. 30.3.1990 р. НА ДНІПРІ Файна жіночка, як жар Вибігла із хати, А тут Місяць із -за хмар Вирішив догнати. І за нею скік та скік - Став вже й цілувати, А та вирвалась і в гай, І давай втікати. Через тиждень, може два - Вислідив все ж фею І при всіх став обнімать, Ніби архідею. Заманив він до Дніпра, Посріблив він воду, І ту жінку жартома Кинув в воду з ходу. А дівчина все срібло Виловила й хода, І в сріблі тім кожен день, Ніби пава ходить. З того часу він її Так як ніч шукає, А вона біжить-сміється Й зорі розкидає. 3.11.1982 р.