Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Новий для мене обрій;
Бо як існують духи злі,
То мусять бути й добрі.
С к е п т и к
Шукавши чортових скарбів,
Вже не один збезумнів.
Я цього слова вмисне вжив,
Щоб зримувать свій сумнів.
К а п е л ь м е й с т е р
Жаби й коники-сюрчки,
Клятущі дилетанти!
Комарі й жучки-гучки,
Які з вас музиканти!
П р о н о з и
Ми звемося Sans souci[115],
Це не самохвальство;
Гориніж ходимо усі,
Коли велить начальство.
Н е в д а х и
І нам перепадали, було, шматки,
Тепер не наздогониш:
Протанцювались у нас чобітки,
Ми біжимо босоніж.
Б л у д н і в о г н і
Полюбуйтеся на нас,
Зродило нас болото.
Та блиском ми затьмарим враз
Усю оту голоту!
П а д у ч а з і р к а
Ллючи іскри зоревí,
Сюди я впала з неба;
Крижем тут лежу в траві —
Звести б на ноги треба.
М а с и в н і
Гей, з дороги! Грубим путь!
Всі трави потолочим;
Духи йдуть, і духам буть
Опецьками не злочин.
П у к
Та не тупайте ви тут
Слонячою тупою,
Переважить всіх вас Пук
Сьогодні грубизною.
А р і е л ь
Всяк, хто любить даль і шир,
Всяк, хто не безкрилий,
В літ за мною, до тих гір,
Що троянди вкрили!
О р к е с т р
(pianissimo)
Імла рідкіш, хмарки світліш,
Край неба засвітало.
Шелеще лист, шумить комиш —
Усе немов потало.
ПОХМУРИЙ ДЕНЬ. ПОЛЕ[116]
Ф а у с т і М е ф і с т о ф е л ь.
Ф а у с т
В недолі! В розпачі! Довго блукала, страждаючи, по землі, а тепер — у неволі. Як злочинницю, вкинуто в тюрму на люті муки — її, миле, безталанне створіння! Аж ось до чого дійшло! Ось до чого!.. — І ти, лукавий, нікчемний духу, таїв усе від мене! Стій — тепер, стій! Ворочай скажено своїми сатанинськими вирлами! Стій наді мною нависом, осоружний! — У неволі! У безпросвітній недолі! У владі злих духів і безсердечно осудливої людськости! А ти заколихуєш тут мене відворотними розвагами, приховуєш од мене її гірке горе, — нехай гине в безпораді!
М е ф і с т о ф е л ь
Вона не перша!
Ф а у с т
Собако! Потворо мерзенна! — Оберни його, безконечний духу! Оберни цього гробака знов у собачу постать, що в ній він любив гасати нічною добою, клубком підкочуватись під ноги мирному перехожому і кидатись на плечі поваленому. Оберни його знову в його улюблену подобу, хай плазує переді мною в пилу, хай я топтатиму його потоптом, падлюку! — Не перша! — Горе! Горе! Ні думкою здумати, ні гадкою згадати! Уже ж не одна загинула в безодні такого лиха, і смертною своєю нелюдською мукою не відпокутувала вини всіх інших перед очима всепрощаючого! Серце моє начетверо крається, як подумаю про одну оцю безталанну; а тобі байдуже — глузуєш з недолі тисячей істот!
М е ф і с т о ф е л ь
От і довеслували ми до того берега, де у вашого брата, людини, глузд за розум заходить. Нащо ж було вступати з нами в спілку, коли хисту нема? І літати кортить, і запаморочення боїшся? Що ж, ми до тебе набивалися чи ти до нас?
Ф а у с т
Чого вищиривсь на мене так людожерно?! Аж гидко! — Великий, могутній духу, ти, що ласкаво з'явивсь мені, ти, що знаєш серце моє й душу мою, навіщо ти прикував мене до цього ганебного супутника, що йому шкода за ласощі, а згуба за розкоші?
М е ф і с т о ф е л ь
Ти ще не виговорився?
Ф а у с т
Врятуй її! А ні — горе тобі! Найтяжчі прокльони на твою голову на тисячі тисяч літ!
М е ф і с т о ф е л ь
Незмога мені розірвати пута месника, розбити його затвори. — Врятуй її! А хто довів її до загибелі? Я чи ти?
Ф а у с т дико озирається.
Що, грому шукаєш? Шкода, не дано його вам, злиденним смертним! Бач, тиранська звичка: роздробити безвинного суперечника, коли загонить на слизьке.
Ф а у с т
Веди мене до неї. Її треба визволити!
М е ф і с т о ф е л ь
А про небезпеку свою забув? В місті ще свіжі сліди твого кривавого злочину! Над могилою вбитого ширяють духи помсти, чигаючи повороту душогуба!
Ф а у с т
І тобі ще про це говорити! Смерть і погибель всесвітня на тебе, потворо! Веди мене до неї, чуєш, і звільни її!
М е ф і с т о ф е л ь
Та поведу вже, зроблю що можу. Що ж у мене, вся влада на небі й на землі? Я обмарю сторожу; добудь ключа і виведи її звідти людською рукою. Я ж чатуватиму напоготові з чарівними кіньми, — умчу вас. Це я можу.
Ф а у с т
Швидше!
НІЧ. ЧИСТЕ ПОЛЕ[117]
Ф а у с т і М е ф і с т о ф е л ь летять навзаводи вороними кіньми.
Ф а у с т
Чом в'ються вони круг шибениці?
М е ф і с т о ф е л ь
Не знаю, щось варять, щось творять.
Ф а у с т
Висяться, низяться, клоняться, хиляться.
М е ф і с т о ф е л ь
Чарують, чаклують.
Ф а у с т
І кадять, і святять.
М е ф і с т о ф е л ь
Вперед! Вперед!
В'ЯЗНИЦЯ[118]
Ф а у с т з низкою ключів і лампою перед залізними дверима.
Ф а у с т
Знов жаль мене проймає незборимий,
У серці знов весь біль всіх серць людських.
Тут, тут вона, за мурами сирими,
Карається за свій безгрішний гріх!
Ти боїшся ввійти до неї?
Ти страшишся вини своєї?
Йди, не гайся! Смерть іде на поріг.
(Кидається до замка. Зсередини чути спів).
П і с н я
Моя мати, ледащо[119],
Зарізала мене!
Мій батько, гультяй,
