Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Два яблучка висять-блищать,
І я поліз, щоб їх зірвать.
К р а с у н я
Та яблучок кортить-бо вам,
Усім Адамовим синам,
І радо я в своїм саду
Тих яблучок для вас найду.
М е ф і с т о ф е л ь
(танцюючи з бабою)
Колись приснилося мені
Старе дупло в осичині;
Хоч те дупло й гниле було,
Воно мене немов тягло.
Я г а
Я б'ю низенько вам чолом,
Лицарю з кінським копитом!
Держіть готового сучка,
Коли дупло вас не ляка.
П р о к т о ф а н т а з м і с т[102]
Прокляте кодло! Як же ви посміли!
Чи ж вам не ясно з виступів моїх,
Що в привидів немає справжніх ніг?
Ви й танцювать, як люди, ще схотіли!
К р а с у н я
(танцюючи)
Чого ж то він сюди приліз?
М е ф і с т о ф е л ь
Та він буває всюди й скрізь!
Як хто танцює, то він цінить.
І жоден крок йому б не існував,
Коли б його він не обґрунтував.
А як вперед ідеш, тоді його аж пінить.
Коли б іще на місці ви топтались,
Як він в млині своїм старім[103],
Та й славили його при тім, —
Тоді б ви, може, схвалення діждались.
П р о к т о ф а н т а з м і с т
То ви ще тут? Ну й звички у чортів!
Почезніть геть! Та я вже ж просвітив!
Не зна ладу пекельнеє поріддя.
І мудрі ми — а в Тегелі привиддя[104].
З химерами б'ючись, я вже пихтів-пихтів,
Вони ж живуть; ну й звички у чортів!
К р а с у н я
Та годі вже нам дозоляти!
П р о к т о ф а н т а з м і с т
Скажу вам прямо, не стерплю:
Я деспотизму духу не люблю,
Бо мій же дух не має влади.
(Танець іде далі).
Мені сьогодні вперто не щастить,
Але ж мандрівку треба описати;
Чортів з поетами надіюсь подолати,
Коли б ще тільки довший час прожить.
М е ф і с т о ф е л ь
Він піде ще в калюжу сполоснуться —
Так він лікується з усіх недуг;
Коли ж йому п'явки у зад ввіп'ються,
То вийдуть з нього духи, вийде й дух.
(До Фауста, що кинув танцювати).
А де ж твоя дівчина-врода,
Що до танку співала всмак?
Ф а у с т
Коли вона співала так,
Червона мишка плигнула їй з рота.
М е ф і с т о ф е л ь
Ото і все? Це ще біда мала;
Аби не сіра миша та була.
Чи ж дивляться на те, коли гулять охота?
Ф а у с т
А ще я бачив…
М е ф і с т о ф е л ь
Що?
Ф а у с т
Ти в даль вдивися пильно:
Он дівчина, прекрасна і бліда;
Мов скована — така її хода,
Ледь сунеться — повільно йде, повільно…
Мені здається, впізнаю
В ній Ґретхен милую мою.
М е ф і с т о ф е л ь
Нехай собі! Немає в тім добра.
То ж привид неживий, оманлива мара.
Біда, кого вона спіткає,
Бо зір її у жилах кров стенає,
Людину враз у камінь обертає;
Ще про Медузу казка не стара[105].
Ф а у с т
Так, мов оскліли очі мертвякові,
Їх не закрила любляча рука.
Це Ґретхен грудь, у любощах п'янка,
Це Ґретхен тіло, в пестощах медове…
М е ф і с т о ф е л ь
Ти — дурень-легковір! Та це ж одна мана!
Здається кожному коханкою вона.
Ф а у с т
Що за розкóші! Що за муки!
Мене до неї порива…
Та чом цю гарну шию обвива
Червоний шнур подобою гадюки,
А вшир — як спинка ножова?
М е ф і с т о ф е л ь
Та бачу, бачу всі ті штуки.
А часом під пахвою й голова,
Що втяв Персей їй міцнорукий.
Та що за мрією гоньба!
Ходім до того он горба.
Там шумно й людно, — чистий Пратер[106],
І, як не спить твій поводатар, —
Ми під театром стоїмо.
Що тут таке?
S e r v i b i l i s[107]
Знов зараз почнемо.
Семірку в нас усі тут полюбляють[108],
Остання це з семи денних вистав.
Аматор п'єсу написав,
Аматори і виставляють.
Пробачте, я вже мушу йти;
Аматор я — завісу відслонити!
М е ф і с т о ф е л ь
Не вдивовижу вас на Блоксберзі зустріти,
Вам кращого притулку не знайти.
СОН ВАЛЬПУРЖИНОЇ НОЧІ, АБО ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ ОБЕРОНА Й ТІТАНІЇ[109]
Інтермедія.
Д и р е к т о р т е а т р у
Нині буде вам спочин,
Мідінгівці жваві[110]:
Гора й долина — то наш кін,
Готовий до вистави.
Г е р о л ь д
Півстоліття ждать данó
Весілля золотого.
А сварка скінчиться — воно
Ще золотіш від того!