Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Тут!
М е ф і с т о ф е л ь
Вже встигли відіпхати?
Та я ж таки господар хати!
Дорогу Фоланду[100]! Гей, люба чернь, роздайсь!
До мене, докторе! За мене враз хапайсь,
Та й виб'ємось з цієї товчі.
Нащо вже й я, а чую прилив жовчі.
Мене мов тягне щось туди, в оті кущі,
Щось блима там, мов очі вовчі…
Ходім, ходім туди мерщій!
Ф а у с т
Дух заперечення! Ну що ж, веди де хочеш,
Коли вже ти увесь із протиріч;
Прийшли на Брокен ми стрічать Вальпурги ніч,
І раптом ти мені про самоту торочиш.
М е ф і с т о ф е л ь
Не самоту, а вужчий круг!
Дивись, який веселий рух
Біля бадьорого багаття.
Ф а у с т
Волів би там, вгорі, гулять я.
Там жар затлів і дим пішов,
Юрба до злого вже збираться стала,
Розв'яжеться там загадок немало.
М е ф і с т о ф е л ь
Й зав'яжеться чимало їх ізнов.
Нехай великий світ хвилює,
А нас і тиша улаштує.
Прадавній звичай всім велить
В великім світі скрізь малі світки творить.
Бач, молоді відьми всі наголо тут голі,
Старі ж убралися мудріш.
Прошу, будь з ними приязніш!
Турботи мало, втіх доволі.
Он грають вже… Бодай їх, тих музик!
До тої ревняви я й досі ще не звик,
Але тому вже не зарадиш горю…
Ходім, я перше сам зайду,
А там тебе у круг введу.
Ну що, скажи, чи мало в нас простору?
Очима кинь — нема йому кінця…
Кругом костри веселі зір голублять;
Тут варять, п'ють, кричать, танцюють, люблять…
Що ж краще є, як гулянка оця?
Ф а у с т
А як до них ти звернешся з привітом?
Чи так, як чорт, чи, може, ворожбитом?
М е ф і с т о ф е л ь
Я, правда, звик собі інкогніто ходить;
Та хоч-не-хоч, в цей день слід орденом світить.
Підв'язки в нас не знає тут ніхто,
Зате шанує всяк це кінське копито.
Он бачиш слимака? Випручуючи ріжки,
До нас підповзує плазьма,
Мене вже він рознюхав трішки…
Втаїтися тут способу нема.
Ходім, обійдем всю громаду тую;
Ти женихайсь, а я постаростую.
(До деяких, що сидять біля погаслого багаття).
Панове старики, чого ви сіли скраю?
Всередині я вам повеселитись раю,
Між мóлоді, в розгульнім сум'ятті;
Насидитесь і дома в самоті.
Г е н е р а л
Служить народу — шкода праці!
Хоч як рятуй його в біді,
А як в жінок, то так і в націй —
Завсіди зверху молоді.
М і н і с т р
Тепер не той пішов вже чоловік!
Де старина та люба-мила?
Коли у нас була вся сила,
То справді золотий був вік.
В и с к о ч е н ь
І ми були мов не дурні,
Повсюди руки нагрівали;
Та в цій крутні, у цій вертні
І те, що мали, ми втеряли.
П и с ь м е н н и к
І хто тепер читав би твір
Поважного якогось змісту?
Не втрапиш ти ніяк, повір,
На молодь, надто гонористу.
М е ф і с т о ф е л ь
(являючись на мить старезним дідом)
На Суд Страшний іти всім скоро доведеться,
Бо я в останній раз на шабаш ось бреду;
Як я вже на тонку пряду,
То й світ небавом западеться.
В і д ь м а - п е р е к у п к а
Панове, прошу, не минайте!
Погляньте пильно на мій крам!
Такої знайди, так і знайте,
Ніде більш не надибать вам.
Нема нічого в мене в ятці,
Щоб без заслуг якихсь було;
Все наше, нічого бояться,
Усе колись робило зло.
Кинджали всі не раз багрились кров'ю,
Бокали всі трутизни пал лили
В тіла при повному здоров'ю;
Убори всі дівчат з пуття звели,
Усі мечі або вчинили зраду,
Або противника підступно вбили ззаду
М е ф і с т о ф е л ь
Е, тітко! Зваж ти на вимоги ринку.
Те, що було, те загуло!
Сховай кудись свою старинку,
Нове б нас дужче притягло!
Ф а у с т
Ну й шарварок — аж голова дуріє…
Це ярмарок, чи що, кругом шаліє?
М е ф і с т о ф е л ь
Все стовпище угору підступає;
Не ти його, воно тебе рушає.
Ф а у с т
То хто стоїть?
М е ф і с т о ф е л ь
Пригляньсь, Ліліт.
Ф а у с т
Яка Ліліт?
М е ф і с т о ф е л ь
Адама перша жінка[101].
Пустила коси вітру на розпліт —
Ото її єдина одежинка.
Як в них вона заплута юнака,
То вже не скоро бідного пуска.
Ф а у с т
Он дві сидять — стара і молода.
Мабуть, натанцювались досить.
М е ф і с т о ф е л ь
Сьогодні так сидіть не випада.
Ходім до них! Мене до танцю зносить.
Ф а у с т
(танцюючи з молодою)
Колись приснилися мені
Два яблучка
