Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Завдав смертельного удару.
До тебе, вишній судія,
Іду солдатом чесним я.
(Умирає).
СОБОР[88]
Служба божа. Органи і півча. Ґ р е т х е н серед юрби народу. Позад неї З л и й д у х.
З л и й д у х
Не так бувало, Ґретхен,
Коли ще невинна
Ти йшла до вівтаря,
З пошарпаної книжечки
Молитви лебеділа, —
І гра дитяча,
І Бог у серці!
Ґретхен!
Де в тебе голова?
Яка провина
У тебе на душі?
Ти молишся за душу матері,
Тобою приспану для довгих-довгих мук?
У тебе на порозі кров чия?
А в тебе під серцем
Щó там ворушиться,
Ляка й тебе, й себе
Зловісною присутністю?
Ґ р е т х е н
Горе! Горе!
Коли б позбутися думок,
Що тут і там, і там і тут
Мене гнітуть!
Х о р
Dies ігае, dies illa
Solvet saeclum in favilla[89].
Грає орган.
З л и й д у х
То неба гнів!
Труба гримить!
Гроби тремтять!
Твоя душа
Із смерті сну
Для мук огненних
Знову воскресла —
Дрижить!
Ґ р е т х е н
Як би втекти!
Оргáни ті мені
Дух забивають,
Той спів мені
Мов серце крає!
Х о р
Judex ergo cum sedebit,
Ouidquid latet, adparebit,
Nil inultum remanebit[90].
Ґ р е т х е н
Як млосно тут…
Тяжкі колони
Мене тіснять!
Склепіння
Давить! — Повітря!
З л и й д у х
Сховайсь! Гріхá й ганьби
Не заховаєш.
Повітря? Світла?
Горе тобі!
Х о р
Quid sum miser tune dicturus,
Quem patronum rogaturus,
Cum vix justum sit securus?[91]
З л и й д у х
Лице од тебе
Одвертають святі,
Тобі подати руку
Страшно праведним!
Горе!
Х о р
Quid sum miser tune dicturus?
Ґ р е т х е н
Сусідко! Ваш флакон!
(Непритомніє).
ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ[92]
Гори Гарц. Околиці сіл Шірке і Еленд[93]. Ф а у с т і М е ф і с т о ф е л ь.
М е ф і с т о ф е л ь
Тобі, мабуть, згодилося б мітлисько?
Мені б оце дебелого цапкá!
Бо, знаєш, ми до цілі ще не близько.
Ф а у с т
Ні, ноги ще кріпкі, і йти не дуже слизько,
То буде з мене і ціпка.
Яка користь промчати навпрошки?
Ні, краще йти по закрутах долини,
На прямовисні дертись стромовини,
Що з них униз мов падають струмки —
Які утіхи скрасять нам стежки!
Поглянь, в березах завесніло,
Одмолоділа і сосна;
Невже ж весна не ввійде в наше тіло?
М е ф і с т о ф е л ь
Та що весна та навісна!
У мене в тілі зимнім-зимно;
Я б по снігу з охотою носивсь.
А тут іще й на небі ніби димно;
Червоний місяць весь обгородивсь,
Ледь блимає; не встигнеш і ступнути, —
На дерево чи скелю налетиш!
Чи вогника блуднóго нам гукнути[94]?
Із ним видніш і веселіш.
Агов, малий! Ходи, пройдися з нами!
Чого там блудиш манівцями?
Чим так горіть, нам вгору присвіти!
Б л у д н и й в о г н и к
Надіюся, що панству на догоду
Зумію я здолать свою природу:
Зиґзаґами я звик завжди іти.
М е ф і с т о ф е л ь
Ти що ж, людину мавпувати?
Во ім'я чорта мусиш прямувати,
А ні — умить тебе задму!
Б л у д н и й в о г н и к
Я бачу — ви господар в цім дому,
Готов служить і тямлю осторогу.
Та зважте, скільки чар сьогодні на горі;
Раз ви мене взяли собі в проводирі,
То не здивуйте, як схиблю дорогу.
Ф а у с т, М е ф і с т о ф е л ь і Б л у д н и й в о г н и к (співають навпереміну)
Ми вступили в володіння
Снів чудових, чар таємних.
Проведи нас без блудіння
По просторах диких, темних,
Де блукають дивні мрева.
За дерéвами дерéва
Мимо, мимо вдаль несуться,
Кручі корчаться і гнуться;
Онде бескети носаті
Захропіли, лігши спати[95].
Між каміння, баговиння
Чуть струмочків дзюркотіння.
Щось рокоче, щось воркоче,
Мов кохання шепт урочий,
Раювання сни чудові,
Спів надії, спів любові! —
Оддається скрізь луною,
Казковóю давниною.
Шугу! Пугу! Скрики, зойки…
Сич і пугач, чайки й сойки —
Їм незмога сю ніч спати…
Чагарями скачуть жаби —
Товстопузі, довголабі!
Ось гадючиться коріння
І крізь ріння, й крізь каміння;
Дивовижні їх сплетіння
Мов зібрались нас хапати:
Пручать скрути, ніби спрути,
Щоб мандрівців затягнути.
Долом мшавим, колом мглавим
Миші, миші сунуть плавом,
Незліченні, різноцвітні!
А на кожнім горнім плаї
Світляків рясніють зграї,
Щоб зблукались мимохідні.
Ти скажи, чи ще йдемо ми,
Чи на місці стоїмо ми?
Все тут крутить веремії —
Корчі, й скали-зубоскали,
Й світляки, що заскакали,
Завихрились, навіснії.
М е ф і с т о ф е л ь
Йди за мною без зневір'я!
Почалося середгір'я;
Звідси нам, як дивний сон,
Замигоче цар Мамон.
Ф а у с т
Крізь землю зáграва замріла,
Немов розжеврілася рань,
