Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Таки тебе впіймаю я!
Ф а у с т
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.
М е ф і с т о ф е л ь
Вона гада, що ти її забув уже…
Тобі ж, здається, байдужé.
Ф а у с т
І вдалині я все близький їй буду,
її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп'ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.
М е ф і с т о ф е л ь
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться[73].
Ф а у с т
Геть, звіднику!
М е ф і с т о ф е л ь
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.
Ф а у с т
Що за небесний рай — її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…
А ось вона — в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у малесенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що скелі величенні
На друзки розбивав!
Я ще й її життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеї жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба її впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо разом!
М е ф і с т о ф е л ь
Знов закипів, в огонь метнувсь!
Йди, дурню, любку потішай!
В безвихідь головою ткнувсь
І думає: усьому край!
Хоробрим будь, дивися ширш!
Ти чортом вже помазався незгірш.
Ніде нічого гидшого не знаю,
Як чорт, що знизивсь до відчаю.
КІМНАТА ҐРЕТХЕН[74]
Ґ р е т х е н
(одна за прядкою)
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Де його нема —
Могильна тьма,
І білий світ —
Зів'ялий цвіт.
В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.
Ой коли б прийшов,
Хорош, ласкáв,
Пройняв очима,
Словом заграв,
Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік…
До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,
І цілувати,
І любо мліть,
В його цілунках
І смерть зустріть.
САД МАРТИ[75]
М а р ґ а р и т а й Ф а у с т.
М а р ґ а р и т а
Пообіцяй же, Гайнріх!
Ф а у с т
Все, мій друже!
М а р ґ а р и т а
Скажи, як із релігією ти?
Ти серцем повний доброти,
А от до віри мов байдужий.
Ф а у с т
Облиш, дитя! Міцна моя любов;
Кого люблю — проллю за того кров,
А вірити не бороню нікому.
М а р ґ а р и т а
Ні, треба вірити й самому.
Ф а у с т
Чи треба ж?
М а р ґ а р и т а
Ох, щоб я на тебе мала вплив!
Ти ж не шануєш і святих дарів!
Ф а у с т
Шаную.
М а р ґ а р и т а
А приймати не приймаєш.
На службі, сповіді ніколи не буваєш.
Ти віриш в Бога?
Ф а у с т
А чи змога
Комусь сказать: «Я вірю в Бога»?
Чи ти в священика спитай,
Чи в мудреця про те — вважай,
Їх відповідь — мов глум.
М а р ґ а р и т а
То ти не віриш?
Ф а у с т
Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.
Хто б міг назвать його
І так признать його:
«Я вірю в нього»?
Чи не відчуть його
І відметнуть його:
«Не вірю в нього»?
Всеобіймитель
І вседержитель,
Хіба ж не обіймає, не держить він
Тебе, мене, себе?
Хіба ж над нами не склепіння неба?
Хіба ж під нами не земная твердь?
Хіба ж нам не зоріють
Привітно зорі вічні?
Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?
Хіба ж усе це не пройма
Твій ум і серце,
Не віє в вічній таємниці
Незримо й зримо вколо тебе?
Наповни ж ним все серце, аж по вінця,
І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,
То зви його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце!
