Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

і пісенька остання — про Чорнобиль і тільки ти лишилася мені та ще комахи із уважними очима що розглядають шрами на чолі а потім пересмикують плечима Неволя
на синій сосні на тонкій гіллі збудовано дім бурштиновий живе в ньому гадина — тільки й того роду дзиґарика має у вікно ззирає з синьої сосни з тонкої гіллі тільки й того броду тільки й того сліду що гадина піде прийде піде * * *
Нічого не знаю нікого не знаю ніколи не живу а як живу — то крадькома від самого себе котрий все одно не живе тільки обсервує і свідчить потім і свідчення ці — зрада я сам зраджую себе — більше нічого і нікого ніколи немає осені і літа немає ніколи одна тільки ніч ніч буднів і свят одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна і всі сплять навіть колишні друзі сплять навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш попри їхню невідчепну реальність задихаюся від дощу слухаю музику дуже багато дощу дуже багато музики споконвічний чай споконвічна цигарка ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять Господи хоч би я вже прозрів Господи хоч би я вже отямився Господи скільки ще можна подорожувати прати єдину сорочку сушити її своїм тілом скільки ще можна читати писати співати коли ніч все одно одна ніч і не більше коли пси і ті знаходять сяких-таких господарів коли блудний син — і той повернувся зрештою я — блудний син? а докази? адже я не хочу повертатися і жерти м’ясо адже я не хочу заздрості свого брата адже я не хочу позувати художникові котрий нічим не кращий за мене і нічим не гірший він теж уже не живе а ту дівчинку треба проклясти і забути ні лише забути — її ім’я і очі найперше