Заповіт - Тарас Григорович Шевченко

Не виходить чорнобрива

Із темного лугу,

Не виходить зрадливая...

А з яру та з лісу

З собаками та псарями

Їде пан гульвіса.

Цькують його собаками,

Крутять назад руки

І завдають козакові

Смертельної муки;

У льох його, молодого,

Той пан замикає...

А дівчину покриткою

По світу пускає.

«Туман, туман долиною,..»

Туман, туман долиною,

Добре жити з родиною.

А ще лучче за горою

З дружиною молодою.

Ой піду я темним гаєм,

Дружиноньки пошукаю.

«Де ти? Де ти, озовися!

Прийди, серце, пригорнися.

Нумо, серце, лицятися

Та поїдем вінчатися,

Щоб не знали батько й мати,

Де ми будем ночувати».

Одружилась, заховалась,

Бодай була не кохалась.

Легше було б самій жити,

Як з тобою в світі битись.

«І широкую долину,..»

І широкую долину,

І високую могилу,

І вечернюю годину,

І що снилось-говорилось,

Не забуду я.

Та що з того? Не побрались,

Розійшлися, мов не знались.

А тимчасом дорогії

Літа тії молодії

Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє —

Я в неволі, ти вдовою,

Не живем, а тілько ходим

Та згадуємтії годи,

Як жили колись.

«За сонцем хмаронька пливе,..»

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очамлюбо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом загорить...

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти. 

«Заросли шляхи тернами...»

Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому?

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи? Боже милий!

Тяжко мені жити!

Маю серце широкеє —

Ні з ким поділити!

Не дав єси мені долі,

Молодої долі!

Не давав єси ніколи,

Ніколи! ніколи!

Не дав серця молодого

З тим серцем дівочим

Поєднати! — Минулися

Мої дні і ночі

Без радості, молодії!

Так собі минули

На чужині. Не найшлося

З ким серцем ділитись,

А тепер не маю навіть

З ким поговорити!

Тяжко мені, Боже милий,

Носити самому

Оці думи. І не ділить

Ні з ким, — і нікому

Не сказать святого слова,

І душу убогу

Не радовать, і не корить

Чоловіка злого.

І умерти!.. О Господи!

Дай мені хоч глянуть

На народ отой убитий,

На тую Украйну!

«Огні горять, музика грає,..» 

Огні горять, музика грає,

Музика плаче, завиває;

Алмазом добрим, дорогим

Сіяють очі молодії;

Витає радість і надія

В очах веселих, любо їм,

Очам негрішним, молодим.

І всі регочуться, сміються,

І всі танцюють. Тілько я,

Неначе зляканий, дивлюся

І нишком плачу, плачу я.

Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,

Що без пригоди, мов негода,

Минула молодость моя.

«І досі сниться: під горою,..»  

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі в[е]село цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: «Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?»

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас,

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

«Над дніпровою сагою...» 

Над дніпровою сагою

Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з яриною,

З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!

Явор каже: — Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся. —

Козак каже: — Погуляю

Та любую пошукаю.

А калина з ялиною

Та з гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю

Виходжаючи співають;

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В’ються-гнуться та співають.

N. N.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога . . . . . . . . . .

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...