Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

МАНДРІВНІ ЦИГАНИ Вже вирушило в путь пророче плем'я вчора, На спинах несучи смаглявих малюків. Йдучи годує їх, як завжди, з правіків, Скарбами перс важких невіста сумнозора. Дітей і матерів долає швидко змора, Та пішки йдуть батьки коло своїх візків. З очей злітає жаль, як іскра із підків, — Що не з'являється невидима потвора. Всю ніч співають їм із нірок цвіркуни, Побільшує для них Кібела величава Владарство зелені, квітучий край весни. Джерела б'ють зі скель, на пустищах отава Росте для мандрівців, яким до глибини Знайома темноти майбутньої держава. КРАСА Я — мрія з каменю! Мої прекрасні груди, Що біля них життя позбувся не один, Вдихають у митця любов, немов загин, Немов матерію німу і повну злуди. Я — білість лебедів і серце з кришталю, Я — сфінкс, який скорив блакиту всі околи; Ніколи не сміюсь, не плачу я ніколи, І рух, що лінії ламає, не люблю! Вивчаючи мої манери величаві, Немов позичене в небес єство моє, Митці ходитимуть в науці, наче в мряві, Бо, щоб закоханих сліпити, в мене є Подібні до свічад сяйні великі очі, Де всі зображення, всі видива — урочі! ІДЕАЛ Ні, аж ніяк не ці красуні із віньєток, Неробства виплоди, що з них недуга тхне, Не кволі пальчики, — у перснях весь маєток, — Не ніжки в шнурівцях задовольнять мене. Залишу Гаварні, поету недокрів'я, Його шпитальних врод, їх щебетливий шал. Серед блідих троянд ще квітки не зустрів я, Ядерної, як мій червоний ідеал. Відповідаєте моїй душі глибокій Ви, леді Макбет, ви, злочинний ваш неспокій, Жаго Есхіла, ти, квітучий мій господь, Або ось ти, дитя Буонарроті, Ноче, Принаджує мене єство твоє жіноче, Твоя до уст і ласк титанів звична плоть. ВЕЛЕТКА За тих часів, коли в могутньому пориві Природа велетнів приводила на світ, Біля гігантки я провів би дні щасливі, До неї тулячись, як любострасний кіт. Я бачив би: цвітуть душа і юне тіло, І за туманами вологими в очах Вгадав би — проросло і в серці вже дозріло Похмуре полум'я, кохання шал і страх. Я дерся б радісно, спинався б скільки сили На пагорби колін, на стегон крутосхили, Або, коли вона приляже на руді Пшеничні падоли, сповита сонця грою, Я спав би в затінку високої груді, Як мирне селище під круглою горою. ЕКЗОТИЧНИЙ АРОМАТ Коли, склепивши зір, в осінні вечори Грудей твоїх палких я пахощі вдихаю, Щасливі береги незвіданого краю З'являються мені, як сонце з-за гори. Лінивий острівець, де золоті дари Природа подає в нев'янучім розмаю, Мужчини і жінки, невинні діти раю, Дивують щирістю, як очі дітвори.