Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Приборкуючи серце несмиренне; Яких воно не натворило бід, Приймаючи знегоди за блаженство; Як мені очі рвало із орбіт Гарячки невтишенної шаленство! О благо зла! Так, то корисне зло, Яке любов руйнує задля того, Щоб нове почуття з руїн зросло, Сильніше і ясніше від старого. Ні, я не скаржусь на судьбу свою — Злу завдяки я тричі виграю. 120 Я, пам'ятаючи твою провину І біль, який палив мене в ті дні, Під тягарем свойого злого чину Схиляюся й кажу: даруй мені. Якщо і ти так пережив образу, Ти пекло перейшов. А я, тиран, І не подумав, що одного разу І я карався від подібних ран. Якби збудила наша ніч розпуки Мій давній жаль, не відданий сльозам, Щоб принести — як ти приносив — злуки Смиренний і всегоячий бальзам! Обидва ми провини наші знаєм, Обидва платимо борги — навзаєм. 121  Вже краще бути підлим наяву, Ніж підлим бути лиш в чужій уяві, Коли твою довірливість живу Цінують очі і серця лукаві. Що здатний мовити прелюбодій Про кров мою — мою жагу юначу? І чи збагне шпигун характер мій, Як сам він має злу, підступну вдачу? Ні, я такий, як є. Думки мої Думками їхніми не треба мірять, Хіба прийняти те, що шахраї Сповідують і в що натхненно вірять: Добра нема, не буде й не було — Всі люди злі і править світом зло.  122 Твій дар — нотатник, пам'яттю тривкою Записаний, я в мозку бережу: Він не розмиється марнот рікою, А перейде за всіх часів межу, — Принаймні доти житиме, допоки Природа ясність мозкові дає; Твій запис в нім і в серці — то глибоке І ношене в крові життя моє. А що вміститься в цім убогім схові? Та й чи мені потрібен часослов, Щоб денно поминати дні любові, Коли в душі ношу я цю любов? Шукаючи для пам'яті опору, Я лиш забутливість плекав би хвору. 123 Ні, Часе, я не змінююсь! Дарма Ти зводиш нові гостроверхі вежі, — В них новизни ніякої нема, То все старе, лише в новій одежі. Та ми дивуємось, бува, й старим, Бо наші дні короткі; ти, одначе, На нас пускаєш новизну, як дим, Щоб затуманилося око зряче. Твоїх реєстрів гордих не прийму, Все бреше там — минуле і сучасне; Ти поспіхом працюєш, і тому Те, що засвітиш, неодмінно згасне. Тебе я не боюся, далебі, Собі я буду вірним, не тобі. 124