Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

белькотали,- Тату, тату… ми не ляхи! Ми…” - та й замовчали. “Поховать хіба?” “Не треба! Вони католики. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ворога не різали? Чом матір не вбили, Ту прокляту католичку, Що вас породила?.. Ходім, брате!” Взяв Максима, Пішли вздовж базару І обидва закричали: “Кари ляхам, кари!” І карали: страшно, страшно Умань запалала. Ні в будинку, ні в костьолі, Нігде не осталось, Всі полягли. Того лиха Не було ніколи, Що в Умані робилося. Базиліан школу", Де учились Ґонти діти, Сам Ґонта руйнує: “Ти поїла моїх діток! - Гукає, лютує.- Ти поїла невеликих, Добру не навчила!.. Валіть стіни!” Гайдамаки Стіни розвалили,- Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали. До самої ночі ляхів мордували; Душі не осталось. А Ґонта кричить: “Де ви, людоїди? де ви поховались? З'їли моїх діток,- тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! ні з ким говорить! Сини мої любі, мої чорноброві! Де ви поховались? Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорніє, Хочеться напитись… Чом вітер не віє, Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! Сховайтесь за хмару: я вас не займав, Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! Де я прихилюся?” Так Ґонта кричав, По Умані бігав. А серед базару, В крові, гайдамаки ставили столи; Де що запопали, страви нанесли І сіли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеря! “Гуляйте, сини! Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! - Залізняк гукає,- Ану, навісний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки!” І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар, Чоботар; Моя мати пряха Та сваха; Брати мої, соколи, Привели І корову із діброви, І намиста нанесли. А я собі Христя В намисті, А на лиштві листя Та листя, І чоботи, і підкови. Вийду вранці до корови, Я корову напою, Подою, З парубками постою, Постою”.

“Ой гоп по вечері, Замикайте, діти, двері, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Ґонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не співає? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до неї, Не до співи. А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? Став; розрива купу Ляхів мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару, Через мертвих переступа, Криється в пожарі За костьолом. Хто ж це такий? Ґонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. І темними улицями, Де менше горіло, Поніс Ґонта дітей своїх, Щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Ґонта плаче. Виніс в поле, геть од шляху, Свячений виймає І свяченим копа яму. А Умань палає, Світить Ґонті до роботи І на дітей світить. Неначе сплять одягнені. Чого ж страшні діти? Чого Ґонта ніби краде Або скарб ховає? Аж труситься. Із Умані Де-де чуть - гукають Товариші-гайдамаки; Ґонта мов не чує, Синам хату серед степу Глибоку будує. Та й збудував. Бере синів, Кладе в темну хату Й не дивиться, ніби чує: “Ми не ляхи, тату!” Поклав обох; із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі, Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився… Тяжко-важко плаче: “Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину. А хто мене поховає? На чужому полі Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо мені дітей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю”. Поцілував, перехрестив, Покрив, засипає: “Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі! Сука мати не придбала Нової постелі. Без васильків і без рути Спочивайте, діти, Та благайте, просіть бога, Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Просіть, сини! я прощаю, Що ви католики”. Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. “Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють… коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз. Ще раз погуляю!..” Пішов Ґонта похилившись; Іде, спотикнеться. Пожар світить; Ґонта гляне, Гляне - усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі… тілько мріє В диму, та й сховався.

Епілог

Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднині, я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки,- малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. Молодеє лихо! якби ти вернулось, Проміняв би долю, що маю тепер. Згадаю те лихо, степи ті безкраї, І батька, і діда старого згадаю… Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла. Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю,- Нехай лають; а я поки До своїх вернуся Та доведу вже до краю, Доведу - спочину Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами,- На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.

Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли - Ножі пощербили. Нема Ґонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Один тілько брат названий Оставсь на всім світі, Та й той - почув, що так страшно Пекельнії діти Його брата замучили, Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі,