Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

пропащий
Тирада 20 Марноти сірих днів — мій оберіг від череп'яного достатку і доріг, якими не ідуть прочани зі свічками, якими не кричать «прощаймо» журавлі, якими не пливуть даремні кораблі. Ці марні дні — єдиний мій рятунок, щонайсолодший, витриманий трунок. Шукаючи у лісі юну дичку, гортаючи на стриху древню книжку, вшановую не тіло на землі. …А скільки вже розтануло країв, що ідолів собі робили із руїн? Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат? Прочани й журавлі вертаються назад, обсівши густо щогли кораблів.             — А що то за корони?             — А ми вже королі.
Тирада 21 Прости, мій Боже, суєту годин, призначених для духа, цю варварську неситу скруху, і пісню щиру, та не ту. Прости, мій Боже, суєту. Мені так прикро, що ти Бог сумного праху, жмені пилу, — і чим тобі людина мила, з якою завжди важко вдвох? Мені так прикро, що ти Бог. Прости нам сіть, і слиз, і хіть, узнай: вони — вуста для слова, звільни, благаю, серце нове, звели йому хоча б тремтіть, коли не хоче жити в Крові.
Тирада 22 в білому лоні          зорі Марії                   час не існує                   кожна година                   місця не знайде собі                   сама над іменем своїм                   всміхається сама                   цнотливо прикрива коліна сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Маріє ми повернулися дивно чужі вірні і вірим: золотоптиці мудро клюють злотозерно золотолеви майструють друкарські верстати вулицями бігають діти пізнаними таїнами діляться — а Іуда з опалих за ніч яблук викладає хреста
Тирада 23 мав сорочку файку люстро знесла все те вода бистра прочитав сто книг розумних перша — то найрозумніша лев ходить ринком волає на тіні в сірому небі птахи несуть сіті — птахів ловити на продаж