Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

палає у богів попід ногами. Вогнем лікуй вогонь, водою — воду, зневіру — вірою, народ рятуй народом. Поможем Господу собою і судьбою, яку вже ототожнюють з ганьбою. Лукавий сміх лунає з верховин, — так не сміється серед нас ані один. Холодний сміх із прірви долинає, — то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає. Славімо сміх, у Таїні розлитий, бо він не припиняється у світі, який охоплений вогнями зусібіч, на протязі сторіч, і день, і ніч.
Тирада 11 Летіли горностаї через сад, зимою помальований на біле. Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало. Та ще й усі троє. Чи сам дома, чи не сам дома, а хліб свіжий, вино червоне. Рубаночок срібний, золота сокира, древо кам'яне. Летіли горностаї через сад, на чорне помальований весною. Напоїли коня, напоїли мого вороною водою. А стайня дрижала, пір’ячко лежало. Збруя нова, незбутвіла, на сонці блищала. Через жовтий сад горностай летів, та ще й сам один. Чи пан буде, чи пропав буде, а спереду і позаду — дим. І позаду зрада — і попереду. Червоне вино. Цвіте дерево.
Тирада 12 В сірому небі хмари черлені стоять — і нема. З сірого неба птиці багряні летять у туман. Де серденько ниє, де тіло понищене, ніч мина і літо мина. «Мамо, — кажу, — я не хочу вина». Мовчить вона. Потім сиплються сльози, як мак дрібні, — його товчу. Потім тіло покинуто, серденько тліє. Ось і я вже мовчу.
Тирада 13 Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь; ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття; гіпсову жінку кохаючи; гілку і слово намарно ламаючи, — не оскаржую скла, під яким колихається осінь, відмовляюсь ховати обличчя в долонях, — бо жести хисткі, бо любов незбагненна, а грона цього відчуття достеменні і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.
Тирада 14 Десь грають сурми і ніч триває