Том 10 - Леся Українка
Мені здається, що на Зорин розвиток мало фатальний вплив життя в «безалаберній» і безтолковій сім’ї Гольд-штейнів, що невідомо чим привабили до себе дядька, кажу, «невідомо чим», бо з розповідів самого дядька ця родина, а надто сама пані Гольштейн, здавалась мені зовсім не вартою уваги і симпатії. Але ідея тримання Зорі там належала, нігде правди діти, власне, дядькові, а не Людмилі Михайлівні. Взагалі в вихованні їх дітей було багато такого, до чого вони відносились без симпатії і навіть з жалем, але якось вкупі з тим пасивно, вважаючи се неминучим прокляттям свого ненормального вигнанського життя. Я думаю, що у Зорі се все може ще вивітритись і забутись, а оте бришкання проти книжок і науки здається мені більше гаменячим шиком, ніж справжньою вдачею. «C’est rien que pour embeter les col-legiens» ходяче mot de chic189 паризьких і женевських школярів, вони його вживають при всякій вірній і невірній оказії, чи річ іде про verbes irreguliers 190, чи про «Антігону» Софокла —- все одно! Єсть одна дуже негарна квітка паризької культури, зветься вона 1 а blague parisienne4, отоя^, Зоря, по жвавості своєї натури, перейняв її хутко і в широкім розмірі, алб, я думаю, він має час забути про неї. Починати йому з 43 помилок на сторінку не першина, може, се й зноровило його до «літер» взагалі — було йому так, коли він перейшов з болгарської школи до французької... Якось-то наломиться. Треба буде літом помогти йому, я все-таки знаю і російську, і французьку викладову мову, то зроблю се, може, краще, ніж людина, знаюча тільки одну з сих мов.
Про мій проект подорожі до Одеси я не писала через те, що він стояв і досі стоїть дуже невиразно передо мною. Поїхати, скажу правду, я хотіла б —■ перспектива страшенної нудоти в Ялті на свята лякає не тільки мене, але - навіть моїх немногих знайомих за мене, їм, бачиш ти, «вчуже» сумно. Та все це залежить від погоди, від стану здоров’я і т. п. причин. Я не придаю великого значення «святам», але давно замітила, що під час них буває ще скучніше, ніж в будні (себто коли взагалі не нудно), бо роботи стає менше, а вид людей в праз-никовому настрої наводить ие то сум, пе то заздрощі. Врешті, невважаючи на се, може, й тут прийдеться про-святкувати. Якщо поїду, то виїду звідси 21 декабря, а сюди вернусь 4 января, не пізніше. Мій погляд на теперішню Маргариту не такий різкий, як твій, але є в ньому подібні елементи, тебе вони можуть тільки сердить, мене ж скоріше смутить. Але все-таки Маргарита — людина, до мене дуже прихильна, інакше що, властиве, могло б заставити її, при її лінощах до писання, запрошувати мене до себе трьома листами і всіма можливими аргументами? Після дуже, виключно тяжко проведеного часу за сі остатні півтора місяця (коли не лічити остатніх уже порядніших півтора тижня) мене, може, пе так буде шокірувать і буржуазна хатність: занадто вже про-летаріатськи-одиноко провела я сей час, для якого відповідний термін буде хіба — Hundesleben 1 (і термін, як навмисне, пролетаріатський!)... Врешті, годі, се тема не для листів, а скоріш для усних розмов, бо дуже вона складна.
Пакость, яку зробили мені «історичні» люди, справді велика пакость, тільки нема в ній нічого «історичного» (люди сі «видов» на мене не мали), а вся вона з початку до кінця чисто бабська —от не люблю сього терміна, але тут ніякий інший не підходить. Позволь мені не писати про неї більше — бридко! Мені здається, ти несправедлива до Тучапського, я певна, що я для нього не «паршива вівця», інакше, вір мені, не бачив би він від мене ні шерстини, впрочем, і так не багато він від мене мав. Не знаю, нащо був потрібний йому мій адрес, бо листа від нього я не мала.
Мушу сказати, що «свої люди» часом поступають мало чим краще від «істбричних». Наприклад, мої сусіди, свідомі українці, дуже гречно приймали мене у себе, пан господар навіть все на путь істини наставляв, до мене ж все «ніяк не могли зібратись», хоч живем ми буквально в п’яти шагах. Ну та се буває, що й близько, та зібратись трудно, але ось коли добродієві треба було моєї помочі для надписування заграничного листа (подумаєш — грамота!), то миттю зібрався, знов же, коли я якось чотири дні не виходила з хати через інфлуенцу (і мої сусіди се добре знали), то «свої люди» не поінтересувались навіть через служанку — коли самі вже боялись зарази,— чи не пропала там часом «молода українська сила». Рятували ж сю «молоду українську силу» тільки німці, кацапи та ляхи, і, спасибі їм, добре ряітували. Все оце дурниця й дрібниця, але пишу тобі про неї ради ілюстрації моєї думки, що, мовляв, «не знаєш, де знайдеш, де загубиш», і що між людьми всякої категорії є свині і навіть «посвині», виражаючись a la bulgare *. Та, слава богу, мені тепер нічиєї помочі не треба — здоров’я до мене вернулось, і я сама собі дам раду.
У нас оці два дні — зима. Дуже чудно і навіть якось смішно дивитись, як на лаврах та кипарисах лежать білі нлаточки снігу, так і здається, що се хтось понакладав на них вати, граючи «в зиму». Не менше смішно і те, що над морем, незамерзлим і ясним, люди їздять по набережній на санках та ще й нащось-то з дзвінками, певне, для більшого сміху. їздити, властиве, зовсім нема по чому, бо снігу того ледве притрушено, але тут, так само як в Софії, люди чіпляються до кожної приключки, щоб показати санки і хоч хвостик якого-небудь поганенького хутра,— «man zeigt am wenigsten was man ist» 191. Надворі не холодно, так, може, 2° морозу, або й того не буде, але ялтинські хати «дачного» типу показалися перед нами всіма дуже зрадливо —- ніхто не може здійняти в себе в хаті температури вище 13° (pas trop, n’est се pas?1), у мене і в моєї найближчої сусідки зрання буває 10°, у одної пані на сусідній дачі всього 7°, кажуть, буває у людей і гірше. Крайові люди потішають нас, що се буде недовго, що з половини января знов вернеться
