Том 10 - Леся Українка
Здається, Маргарита розвитіше своїх сестер в сьому напрямку, але у неї якось все інше горе тепер під глухою сурдиною, дуже вже захопила її сім’я, чисто хатні інтереси. Якось я писала мамі, що Маргарита запрошувала мене до себе на зиму. Я не могла прийняти сього запрошення найперше через те, що Одеса все-таки не Крим, а друге, признаюсь, я боялась, що, живучи довго вкупі, ми могли б дійти до якого конфлікту не так з самою Маргаритою, як з її чоловіком, а се мені було б неприємно, бо Маргариту я дуже люблю «раз назавжди». Чоловік її при мені (літом) якось виразився дуже скептично про Миколу Васильовича, і тільки якась чисто механічна причина не дала йому вислухати до кінця моєї різкої відповіді. Якби ми довго жили вкупі, то, певне, такі причини не завжди б рятували нас від різких розмов, надто коли б розмова пішла на вищезгадану тему. Ще при житті Миколи Васильовича кожний посміх, кожне легковажне слово по його адресу дуже вражали мене, гірше, ніж коли б вони були направлені просто проти мене, тепер же, я думаю, се було б мені просто нестерпимо. Спогад про дядька зливається у мене в одно з спогадом про його найкращого, найвірнішого, найблагороднішого друга, отже, нехай ніхто не важиться при мені зачіпати їх пам’ять зневажливим словом!
Добре се, що дядина з Радою і Зорею врешті вибереться з Софії. Шкода, що Зорі прийдеться ще одно переучування витримать, але він хлопець дотепний, дасть біг, справиться і акліматизується. Рада писала мені просто проймаючі листи про свої українські враження, їй просто конечне слід переселитись до нас, тим більше що
і дядько сього хотів, не раз казав; «Візьміть мою Раду до себе, як мене не буде, не дайте їй пропасти в сій дичині...» їй в Софії жити зовсім погано, я се знаю, в сьому, ніде правди діти, немало винна Ліда. Впрочем, Ліду мені тепер шкода, тепер вона справді буде там, як Мару-, ся Богу славка, одірвана од роду-племені, невесело се! Мені здається, що Рада ще й через те здалась тобі «меншою», що їй трудно виражати свої думки на слов’янських мовах і приходиться вдаватись до простіших, немов дитячих виразів, хоч, безперечно, в ній таки єсть трохи сього. Вона нагадує мені молоде деревце, що розцвіло на невластивому грунті, в невластиву пору,— elle se sent partout depaysee се її власний вираз. Коли Рада і Зоря житимуть при нас, ми з тобою мусимо їм помагати всім, чим можна, я певна, що ти думаєш про се так, як і я.
Що се з нашим Микосем? Чи се «молодий шум», чи що таке? Не подобається мені той «гандель», сі «прода-жі» та «лотереї» зводяться на експлуатацію менших і дурніших товаришів; Микось міг би розуміти, що подібний trafique[ur] 179 зовсім не в традиціях нашої сім’ї. Написала б я йому свою думку про його «триб життя», та він прийме се за звичайну, банальну «нотацію» і не зверне уваги, зостається сподіватись, що хутко сам до розуму прийде. Попроси тільки його від мене, щоб він віднісся по-товариськи до Зорі і не показував би йому (одразу принаймні) найгірших сторін життя і розвитку російських гімназистів, бо се може злякати або збити з пантелику бідного collegien de Geneve3. Треба, щоб дядина не жалкувалась на товариство Зориного кузена. Микось уже досить великий, щоб розуміти такі речі і відноситись до них серйозно. Не вадить теж подумати про те, що Зоря (ровесник Микосевий) був далеко не s остатніх учеників і в Парижі, і в Женеві, а там не думаю, щоб було легше вчитись, нія^ в Києві.
Оксаночці, слава богу, ніяких «внушеній» не треба* от тільки нащо-то бути зеленою? Може, для того, що сѳ барва французької академії? Так до академії ще не зараз вступати, можна ще не зеленіти! Але без жартів, що се в нею? Чи й досі не вдавались ні до якого лікаря чи лікарки? Коли так буде, далі, та, пом’яни моє слово, я не пущу Оксану в гімназію на той рік, так і скажи їй, а як я се зроблю, то вже моє діло.
Од тьоті блі остатніми часами я часто отримую листи. Не тішить мене, що в неї права рука «мліє» — що сѳ таке? Чи не дідівська спадщина? П[етро] Васильович збирається ніби одвідати мене тут — от би славно було! Тьотя Саша і мені не писала.
Михайла Васильовича мені безконечно шкода, а товаришам його коли б хто плюнув межи очі, то заробив би спасеніє душі, бо не можна ж так надуживати «правом кожної людини бути свинею». Жаль, що я не побачу йолго перед висилкою і не поможу тобі в виряджанні. На днях маю надію знов трохи розжитись на гроші, тоді пошлю їх тобі в щот торішнього довгу, ти маєш добрість не нагадувати, а тобі, либонь, тепер потрібні гроші.
Я дуже рада за Хом’ячка. От уже хто заслужив свою удачу, так се вона. Елементарна справедливість вимагала, щоб її прийняли в інститут. Як будеш їй писати, то привітай від мене і подякуй за пам’ять, своїми ж бажаннями я не хочу псувати їй кар’єри, тим-то й мовчу, «щоб не підслухали заздрі боги».
Скажи Нестору Георгійовичу* як побачиш, що, й не бачивши, мені легко його простить, бо я, властиве, ніколи й не сердилась на нього. Якщо він справді хоче написать до мене та не зважається, то нехай зважиться і конечне напише, інакше я ображусь,— я не привикла, щоб мене боялись, і не хочу привикать. Взагалі я чим була, тим зосталась, не змінилась ні в гірший, ні в кращий бік, отже, хто не боявся мене перше, той може й тепер не боятись.
Трагічна річ сі «молоді подружжя»: les deux formats unis par la meme chame...180 Холод проймає, як подумаю про те... Краще вже бути вічно одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками. Тільки я скажу тобі, що каяття не єсть fatalite 2 кожного подружжя. Попроси коли-небудь у Ради той лист, що дядько писав їй з Парижа в тридцятилітні роковини його шлюбу з Людмилою Михайлівною, і спитай теж коли-небудь Людмилу Михайлівну, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Вона, певне, скаже тобі те, що казала мені, і ти побачиш,
