Том 10 - Леся Українка

з Крицышм в 1-му акті? Бо так, як вона написана «про людське око», вона не має смислу, або, ще гірше, має глупий смисл, вертати ж їй первісну редакцію, може, «для початку» поки що не слід. До того ж дехто з моїх критиків був тої думки, що сцена ся взагалі зайва. Коли ти думаєш інакше, то я пришлю тобі первісний текст. Запевне, ти будеш на репетиціях, отже, прошу тебе, вмов головну актрису, хто б вона не була, щоб вона не передавала куті меду, себто щоб не впадала занадто в істерику, сього елемента і так не мало там у мене, а коли його підкреслити, то вийде вже зовсім несамовитий характер, до яких моя героїня все-таки не належить. В останніх двох діях як можна менше сліз, надто в п’ятій, мені здається, що в такому стані люди вже не плачуть, хоч би й хотіли.,

Знаю я, що всі такі ради на просторіні не багато значать, та все ж, може, до чогось придадуться.

Тепер ще про драму. Один мій новий знайомий, що був тут літом у Криму,— я писала тобі про нього в свій час,— Сергій Костянтинович Мержинський, дуже заінтересований моєю «Трояндою», яку я йому читала, написав мені на сих днях з Мінська, де він постійно живе, що туди має приїхати Кропивницький з трупою і що я добре б зробила, коли б послала йому, Мержинському, свою драму, а він би дав Кропивницькому для постанови і наглянув, щоб мої умови, які я поставлю, були достатньо виконані. На се я ще нічого не відповідала, бо одно, що у мене тут єсть тільки черновка, сама переписувать я не можу, україпського переписувача знайти тут не легко, друге ж те, що я не энаіо, яка тепер трупа у Кронив-ницького, чи не партацька часом, третє, що-я не знаю, які умови матеріальні треба ставити і в якій формі. Я дуже прошу тебе, наведи справки про Кронивницького, зваж сама, чи варто розпочинати се діло, а коли варто, то напиши мені, які умови звичайно бувають між автором і антрепренером, а «Троянду» (перенисану чи цензуро-валу?)] пошли на адресу Сергія Костянтиновича Мер-жинського 154, в Мінськ, в Контроль Либаво-Роменской железной дороги, умови ж моральні і матеріальні я пошлю від себе,. Кропивницький буде в Мінську в початку ноября. Ну, от і всі діла. Ні, ще одна увага: мені все-таки хотілось би, для слави козацької, дебютирувать в Києві, але ж я не знаю, наскільки серйозний там замір ставити «Троянду», а коли серйозно, то все-таки, коли, власне, се має бути? Все се має такий вид, наче я набиваюся з своїм «детищем», правда ж, так? А факт тим часом той, що я страшенно боюсь сеї постановки, і в Києві більше ніж де, malgres tout!..1 Все-таки зверни увагу на мій «діловий» лист і відпиши мені скоріше, бо слід же мені щось відповісти людині, що так дбає про розповсюдження (от іще слово!)' моєї слави—а врешті* може, й неслави,— хто знає...

Жаль мені, що я не можу ще раз умити свою дитину перед тим, як пускати її на позорище, боюсь, що в ній виявиться багато промахів при репетиціях. Ет, що вже про се говорити, все одно не поможе! Часами у мене з’являється якесь дуже скептичне і суворе відношення до сеї драми, і мені здається тоді, що в ній більше промахів, ніж чого доброго. Дуже се гірка думка, а приходить вона мені все частіше й частіше...

Врешті, годі! Се погана авторська звичайка — отак безконечно базікати все про одно. A propos драм, читала я сьогодні в «Русской мысли» рецензію на «Ваву» і «Па-шеньку» — панійські драми, щось-то вони мені не конечне... «Пашенька» могла б бути доброю драмою, та, коли рецензент правду каже, то пані паколотила там всього чимало, а докупи не звела, і виходить, що діло не в тім, що Пашенька міщанка, а її чоловік князь, а в тім, що вони обоє дурні або принаймні, і то безперечно, Пашенька дурна і скажена, а від сього, звісно, княже-ський титул не рятує: «Quand on est bete, e’est pour toujours» 2,— давно відома правда.

Позавтрьому тут в театрі Гарін і Станюкович мають читати прилюдно свої «уліти», піду послухаю, які-то літературні вечори «у здешнего государя» бувають, воно ж, до речі, й розривка буде. Не знаю тільки, де вони публіки наберуть, бо «сезон» скінчився, саврасна Москва роз’їхалась, а лишились тільки проприєтери ялтинські (з них «взятки гладки»), та де-не-де такий «залітний гість на чужині», як я. Мені добре ходить, бо я живу напроти театру, а хто забрався, наприклад, так, як Надсон, у гори або яри, то вже сидітиме увечері тихо і не рипатиметься. Тут-бо тепер так: ранком всі, от і я теж, Ходять по-літньому, в пелеринках і часом під зонтиками, а ввечері напинають тепле хто що має. Ранок сьогодні був чудовий і море розкішне: синє, рожеве, зелене, опалове, яке хочеш, а тепер чудова місячна, тільки дуже холодна ніч, і я не одважуюсь піти подивитись на море, хоч воно, певне, цікаве, таке, як учора. Ну, се все зайва мова, вибачай, тут якось ще більш привикаєш писати безтолкові листи. Добраніч! Міцно цілую тебе і людоньків наших. Кому варто, тому кланяйся від мене, т. є. тому, хто мене добрим словом згадає.

Твоя Леся

234. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

2

14 листопада 1897 р. Ялта

Люба Лілічко!

Написала я тобі вчора листа, але пощаджу тебе від нього. Вчора я отримала звістку про Миколу Васильовича, тоді знайшла в «Києвлянині» коротке оповіщення від 3 октября... Напиши, як се сталось, я сього не знаю. Тепер вже можна не мовчати.

Хутко отримаю гроші за урок, тоді пришлю на твоє ймення вінок Миколі Васильовичу. Коли тобі самій ніколи або тяжко буде віднести його, то попроси Павла Лукича зробити се, він, певпе, ие відмовить, по-това-риськи.

Якби був який-небудь толк з мого приїзду в Київ, я приїхала б зараз, але з мене тепер нікому і нічому користі не буде.

Напиши, як діло пана Михайла? Та, на бога, не мовчи! Веселих тем все одно трудно діждатись.

Хай вибачить мама, що не відповідаю на її останній лист, нехай трохи згодом. Тепер голова дуже болить і морочиться.

Бувай здорова. Цілую тебе міцно і руку стискаю.

Твоя Леся

P.-S. Що сталось з моїм торішнім перекладом? Фатальна робота!

235. ДО Л.