Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
Ніхто не буде заперечувати, що вірш П. Г. Тичини «Гаї шумлять» є справді високопоетичним твором:
Гаї шумлять —
Я слухаю,
Хмарки біжать —
Милуюся.
М и л у ю ся -дивуюся,
Чого душі моїй так весело.
Як бачимо, у цьому вірші майже немає образів-тропів чи образів-картин. Але тут притаманна лише П. Г. Тичині специфічна мелодійність і музикальність. Завдяки цьому —; чим більше вірш читаєш, тим більше він подобається.
Але ні один справжній художник не може не використовувати в своїй творчості всі багатющі можливості, які дають для художнього зображення зорові, звукові і кольорові образи-тропи і образи-картини, зорові, звукові, кольорові співставлення, метафоричні аналогії тощо. Але, на жаль, усіх цих багатющих компонентів образного мислення дуже і дуже бідненько розсипано по творах молодих. В'обіході здебільшого набридлі всім шаблони і штампи.
Чим же пояснити таку убогість образної системи? Іноді поету бракує таланту чи глибини мислення, але трапляється, що і талановиті, і працьовиті автори в погоні за кількістю виданих книг чи рядків забувають про основний закон мистецтва — мислення в образах. В результаті поетичні збірки наводнили вірші, де замість поезії знаходимо холодне ремісниче римування.
Поету здається, що він написав вірш справжній, бо при цьому він і хвилювався, і, може, навіть плакав, йому здавалося, що його «осінило» справжнє натхнення, але внутрішніх емоцій він не зумів розкрити, так як людина, яка не знає нот, не зможе записати найкращу мелодію, що звучить в її серці.
Поет здібніший помічає, що його, нібито написані від душі, твори при недостатній майстерності виходять холодними.
Хай вони свої, душевні, власні, Л
З-під пера холодні — от біда.
(М. Негода)
А ось поет Микита Чернявський, в якого є чимало і вдалих віршів, в першій же книжечці самовпевнено заявляє: «Буду я завжди дзвінких пісень співати». Але про яку поетичну «дзвінкість» може бути мова, коли його збірка рясніє такими штампами, як: шумлять лани, шумлять поля, день шумить, шумлять пшениці і ячмені, шепочуть пшениці, красуються оюита; дзвенять, мов криця, дзвінко дзвонять коси, і особливо багато разів дзвенять і злітають пісні.
А про пісню можна сказати красиво і без отих набридлих трафаретів — «дзвенить», «злітає».
Дальня пісня від села В небо колосом росла.
Круто нахилялася,
Тонко обривалася,—
пише поет Василь Мисик у вірші «Після грози». «Пісня б небо колосом росла». Який зримий і багатий образ, його забути не можна.
А згадаймо у Стефаника: «Хлопці вночі піснею прокладали мости до звізд...»
Форма твору невідділима від змісту. Естетствуючі поети, прихильники «чистої краси», ніколи не приймалися народом, а їхні твори відцвітали, як пустоцвіт на поетичній ниві.
Образ не заради образу, не заради того, щоб сказати щось красиво, милозвучно, а для того, щоб донести до читача ті погляди, ті уподобання, які покликали тебе "стати пое-^ том, той ідеал, який ти носиш в серці. А коли немає в тебе ніякого ідеалу, а тільки свої дрібні «красиві» переживания самозакоханого розумника, що хоче сказати лише одне: ось який я, ось як я вмію,— тоді нічого було і йти в поезію.
Образ, створений заради образу, не живе — вмирає. Він не приймається читачем, не запам’ятовується. Живе той сбраз, що допомагає розкрити почуття, що стверджує» ідею, помагає, розкриває вдачу людини.
Дехто з молодих думає, може, що писати образно йому ще рано. Ось, мовляв, зміцнію трохи, тоді вже й за образи візьмусь. А воно виходить у творчості так, як і в музиці. Коли вже напочатку поставлено невірно голос, то і все життя будеш фальшивити.
Те, що видавництва охоче друкують вірші малохудожні, гладкописні, що редактори не дбають про високу художність і майстерність уже з першого збірника, негативно від* бивається на всьому літературному процесі.
Недавно я прочитав книжечку молодого поета В. Бу-лаєнка63, що загинув в роки Вітчизняної війни. Хлоццю не вдалося навіть закінчити інститут — пішов на фронт. Коли писав вірші, мабуть, і.не сподівався побачити їх надрукованими. Але зверніть увагу, яка висока вимогливість до кожного рядка, до кожного образу. Він читав свої вірші друзям-однополчанам і добре розумів, як соромно фальшивити перед лицем товаришів, що йдуть на смерть.
Йдемо крізь ніч. Останній вогник погас,
Як зманлива надія поета,
Якщо вмрем, на могилах у нас Виростуть прапори і багнети.
Справжній поет, коріння творчості якого — глибоко в народі, кожним порухом душі, кожним образом стверджує красу боротьби, відданість рідній Батьківщині.
Ой бути, бути ще боям,
Крутитись огненним повстанням.
Лети, поезіє моя,
На білому коні світання.
Виводь полки із таборів І будь їм рідною сестрою.
В рожевих горнах вечорів Гартуй-гостри їх вірну зброю,
Під сміх кривавої зорі Умри бійцем на полі бою.
Справжньому майстру притаманна гострота зору, вміння побачити картину чи явище так, що ми разом з поетом переживаємо радість відкриття нового в тому, що вже, здається, примелькалось нам, стало звичним. Любов до краю, до землі, де ти зріс, можна подати декларативно, нав’язати читачу як голу ідею, а можна висловити в художніх образах, що ніби відкривають нам наново речі і явища.
В поемі В. Мисика «Хата» є такі рядки:
І вікна ті самі, і стріха,
Той самий і звід у дворі,
І явір балакає стиха,
Мов казку шепоче вгорі.
І вилиті в літній ливарні З прозорої бронзи дощів Лежать гарбузи легендарні...
Аж цілий город зарябів.
•Тут що не рядок, то свіжий, соковитий образ, своє поетичне бачення світу. Трактор не просто оре поле, а
На всі, на шістнадцять республік Він борозну різно веде.
Таку ж радість відкриття нового відчуваєш, коли читаєш вірші молодого поета Михайла Климеика. Навіть пролі-сок, який на всі лади оспівували поети, у нього живе як торжество весни й людської радості:
Пролісок листя розсунув, хлопчиком скочив з постелі І, потягнувшись тихо, босим на землю ступив,
Оком своїм здивованим глянув у небо блакитне,
Так і застиг на місці—чиста ж яка блакить
Образ, як засіб до глибшого розкриття людського характеру, використовується чомусь значно рідше, ніж образ для змалювання картини природи. А ось як добре прислужився В. Кочевському 0,1 місяць для змалювання ретельного колгоспного сторожа, який:
Постоїть біли кошари,
Йде до птичії і — листя хруска,
Місяць крадеться до хмари,
Ніби
