Любіть Україну - Василь Андрійович Симоненко

Василь Андрійович Симоненко, Володимир Миколайович Сосюра

Любіть Україну

Василь Андрійович Симоненко (1935—1963) 

«Я закоханий палко, без міри...»

Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,

Кров гарячу пустила до жил.

Я без тебе нічого не значу,

Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім’я,

Ненаглядна, горда, єдина,

Україно моя.

«Можливо, знову загримлять гармати,..»

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,

І хтось сльозу непрохану змахне,

А може, дехто втратить віру й силу,

Своє життя рятуючи одне.

Але не я... Я квиснути не стану,

Хоч як не буде боляче мені, —

За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,

За матерів, змарнілих у труді,

За рідні наші верби довгополі,

За наші дні прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття —

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

Спасибі

Я вклонюся землі і скажу їй:

— Спасибі,

що мені ти прослалася, тепла, до ніг,

що не кінчилась ти на дідівській садибі,

але ринула вдаль тисячами доріг.

Легко ніжність мою голубину збагнути,

ти сама, як святиню, її бережеш:

я сьогодні до тебе уже не прикутий

ланцюгами холодних безжалісних меж!

Це вони мені руки в’язали і ноги,

це вони мою мрію тримали в ярмі.

Ніби грати, вони обступали дорогу —

коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.

Я, пригнічений ними, не бачив неба,

я, задавлений ними, конав у імлі,

клаптик щедрості брав я у тебе —

у безмірно багатої мами-землі.

А вони ж і тобі перекраяли груди,

не давали прорватись твоїй доброті.

Це було, моя земле, цього вже не буде

у моєму й твоєму довічнім житті.

У кісниках барвистих із райдуг веселих,

з білим бантиком чистих, замріяних хмар —

ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,

щедро ллєш в наші душі зелений нектар.

Ти напружила м’язи — і тріснули межі,

і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,

щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,

зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,

щоб думки мої пахли у білому хлібі,

щоб любов моя квітла пилком на житах.

Я кажу тобі, земле:

— Синівне спасибі!

Будь безсмертна в своїх трудівничих літах!

Мій родовід

Вельможі пихаті і горді

Плетуть родоводів в’язь:

В одного — прапрадід став лордом,

В іншого — прадід князь.

Баньки уп’явши в минуле,

Гордо ця знать рече:

— Про нас хрестоносці чули...

— В нас Рюрика кров тече...

— Мій предок вогнем і залізом

Титул собі добув...

— А мій тисяч сорок зарізав,

За це і в пошані був...

Нічого собі родоводи!

Та киньте свій ґвалт і крик:

Я із древнішого роду,

Бо я — полтавський мужик.

Ви скорчите кисло пику,

Коли повідомлю вас,

Що предок мій споконвіку

Хліб сіяв і свині пас.

Щоб жерли ви булки й сало,

Віками пер соху-плуг.

Хіба ж для історії мало

Оцих видатних заслуг?!

Я вами гордую, панове,

Бо я — знатніший од вас.

Звиняйте за грубе слово —

Я з вами свиней не пас!

Квіти

Слів на описи не трачу, словом не передаси

Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.

Люди дивляться, п’яніють, в них кохаються віки,

Нареченим їх дарують, заплітають у вінки.

Ними кожен свою радість,

власне щастя назива,

Квіти часто нам говорять

втричі більше, ніж слова.

Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!

Але є ще кращі квіти, невидимі для очей.

Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,

А цвітуть вони у грудях,

у людських цвітуть серцях.

В щирім серці, в чесних грудях —

вірю, знаю! — квіти є!

Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.

В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,

Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.

Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,

Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, люди, їх.

«Вже день здається сивим і безсилим,..»

Вже день здається сивим і безсилим,

І домліває в зарослях ріка...

Луги, луги, пропахлі сіном прілим,

Чи ви мене впізнали, земляка?

Я тут колись бродив між лепехою

І спочивать сідав на купині —

Тоді ви разом бавились зі мною,

Свою журбу повідали мені.

Чому ж тепер така сумна напруга,

Завмерла мова в тиші верховіть?

Та ви не бійтесь — я вернувся другом,

Я розумію все — шуміть, шуміть...

Грудочка землі

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В