Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

За шумом у вухах вона вже мало що чула. На секунду повернула голову, щоб оцінити відстань між ними, як Вадим схопив її за край сорочки та потягнув на себе. Коли Діана сповільнилася, притиснув до себе. Не встигнувши загальмувати, вони перечепилися і разом упали.

Вадим лежав на ній, дивлячись в очі, а Діана відкинула голову назад і помітила, що кегля, яку вона так берегла, відкотилася на кілька метрів від них. Шанси роздобути її значно знизилися, Вадим нізащо не надасть їй такого задоволення. Та й вибратися з-під нього не просто.

- Пусти, це моя перемога, - пихкала Діана, намагаючись відштовхнути його.

- Ви ж самі дозволили боротися за перемогу, - нагадав Вадим.

- Не такою ж ціною!

- Не люблю програвати.

Діана настільки втомилася, що начхати їй було на те, що вона лежить під ним і не збирається вставати. Так можна відновити сили й знову рушити в бій.

- Норм тобі? М'яко? - знущалася вона.

- Ще і як, - усміхнувся він.

- Мені жарко. Злізь.

- Я такий гарячий, - Вадим провів носом по її щоці.

Діана не помічала його дій, все штовхалася, смикала ногами та намагалася вибратися.

- Пішов геть, - вила вона. - Інакше я кричатиму, що ти пристаєш до мене!

- Давай я хоча б попристаю, щоб усе це було не даремно.

Діана застигла, дивлячись йому в очі, коли він повільно провів пальцем по її шиї. Вона цього майже не відчувала, але реагувала гостріше, ніж на будь-які навіть найвідвертіші дотики.

Неподалік Діана почула кроки, це був хлопчик із третього загону, що теж досліджував територію в пошуках скарбу. Діана сподівалася, що він допоможе їй, але хлопчисько нізащо не віддасть перемогу чужому загону. Підніме і втече.

- Золотце, можеш його зіштовхнути? - милим голоском почала Діана. - Вадим Юрійович мене ображає.

- Борю, я з нею сам розберуся, можеш іти, - скомандував вожатий. - Кеглю не чіпай.

Для цієї дитини головним авторитетом був Вадим, відповідно, він послухав його, а те, що Діану притискали до землі, йому дивним не здавалося.

- Ненавиджу тебе, - процідила вона в обличчя Вадиму. - Вічно ти все псуєш.

- Це всього лише ігри, - зазначив він. - Я ж не життя тобі поламав.

- А може цей табір і є моє життя? - востаннє сіпнулася вона.

Вадим перестав знущатися і сліз. Сів поруч, поправив шкарпетки, затягнув шнурки.

- Не вірю, ти щаслива і за межами табору.

Тут він має рацію. Діана насолоджувалася кожним моментом і вміла цінувати те, що має. Не скаржилася, просто домагалася. Навіть його вічні знущання не псували це літо.

Вадим піднявся і повільно пішов до решти, а на кеглю, через яку все почалося, він не глянув.

- Ти дещо забув, - кинула йому в слід Діана. Їй це більше не допоможе, а він нехай подавиться...

- Залиш собі, - відповів Вадим.

Діана стиснула кулаки й тихо заричала. Одного разу вона його точно задушить, спочатку битву за скарб влаштовує, а потім іде. Це ж наскільки треба ненавидіти, щоб собою жертвувати, аби ворогам насолити.

Діана взяла кеглю і так само втомлено поволоклася до площі. Дорогою натрапила на Ларису. В легкій блузці недбало заправленій у довгу спідницю, меліроване волосся наче за півтора місяця літа світлішим стало, та й макіяжу на жінці було більше, ніж зазвичай, в якийсь непомітний момент вона почала приділяти багато уваги зовнішності, в Діани навіть постало питання: чому?

- Ти така пом'ята, - підкреслила Лариса.

-  Небезпечний бій був, - видихнула Діана.

- Бачила я ваш бій, - із захопленням промовила вона. - Тепер розумію, чому Рік із вас приколюється, ви так еротично затискалися.

Діана підняла очі, сповнені гніву. Ляпаса хотілося вліпити за такі слова. Невідомо, що здавалося з боку, але в ті моменти вона ненавиділа Вадима за всі його підстави. Найжахливіше, що в будь-яких змаганнях їм доводилося конкурувати, бо їхні діти приблизно одного віку і битва виглядала рівною. Тільки вся ця конкуренція породжувала ще більше ненависті, адже дехто діяв нечесними шляхами.