Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

- Тобі сподобалося мене катати? - усміхнулася вона.

- Так, такі американські гірки, ще ти смикаєшся смішно.

Діана пирхнула і залізла у візок, притискаючи до себе порожні відра. Тепер вона змогла розвалитися зручніше, майже лягла, витягнувши ноги. Перший час їхали рівно, немов кришталь везуть, потім Вадима явно підмінили: пропускав купини, наче із зав'язаними очима їде. Діана опустила погляд із дороги на свої ноги. Стрункі, засмаглі, їй подобалося, який вигляд вони мають у цих шортах; навіть зловила себе на думці, що Вадим теж на них задивився, тому зовсім забув про дорогу. Лякала й водночас тішила ця думка.

***

За час коли діти отримували вдвічі менше контролю, враховуючи додаткову відповідальність вожатих, у четвертому загоні зникла дитина. І найжахливіше, це був хлопчик, якому тут не подобалося. Він мав проблеми в колективі й благав бабусю забрати його, але та просила онука перетерпіти й спробувати адаптуватися. Він не слухав її, казав, що втече, перший час за ним уважно наглядали, а варто було відволіктися, як він і справді втік.

Директорка, розлючена такою новиною, викликала підлеглих до себе.

- Скільки це буде повторюватися?! - кричала вона. - Що ви за вожаті такі, якщо у вас діти пропадають?! Ви за собою встежити не можете, тоді якого біса ви тут забули? Ось ви, Алісо, розмовляли з Ларисою в робочий час, і що з цього вийшло? Ваша дитина втекла!

Аліса сиділа на стільці, опустивши голову. В очах сльози, губи тремтять, хотілося заридати в голос, але вона трималася. Щоправда, думка, що виною послужила її неуважність, остаточно доконала.

- Хтось забуває правила для вожатих, раджу перечитати, - знущалася Жанна Ігнатіївна, зчепивши руки в замок на спині. - Вам не можна відволікатися, а то ще хтось утече.

- Майте совість, дамочко, - гаркнув Рік. - За своїми дітьми так дивитися будеш, як тут розповідаєш.

- Вам би теж слід було, Рік Едуардович. Згадайте, як самі в такій ситуації опинилися. Один раз назовсім підуть, а ти сядеш!

- Так, циць! - махнула рукою Галина Андріївна. - Потім хоч побийтеся, але зараз... шукайте! Щоб за годину він був на місці! Інакше я вам влаштую!

Вона вискочила з власного кабінету, голосно грюкнувши дверима. Аліса схлипнула, чим привернула увагу кожного.

- Не хвилюйся ти, Алісо, ми його обов'язково знайдемо, - заспокоював Вадим. Долоня затрималася над її плечем, доторкатися не став.

- Так, - підтримав Рік. - Розділимося і будемо шукати. Ми всі.

- Потрібно, щоб хтось побув з дітьми, - нагадала Діана.

- Є кілька варіантів, - задумався Вадим. - Я розберуся.

За п'ять хвилин вожаті домовилися зустрітися біля цього ж корпусу і вирушати на пошуки. Вадим покликав людину з першого загону, якій довіряв найбільше.

- Що трапилося? - поцікавився Рома.

- Допомога ваша потрібна, - Вадим оглянув вулицю, що занурювалася в сутінки. - В четвертому загоні хлопець зник, наші йдуть шукати. Треба за дітьми доглянути. У тебе точно вийде. Може хтось іще із загону впорається?

- Інгрід, - не думаючи, видав Рома. - Альбіна. Ну, ще пару осіб.

- Клич. По одному на загін. Можете дітей просто по кімнатах розвести та наглядати.

- Може з пошуками допомогти? - хвилювався Рома.

- Людей вистачає, ви просто табір не покидайте.

Вадим побіг до інших, а Рома викликав друзів, пояснюючи, що від них вимагається. Ярослава турбувати не став, і хоч довіряв другові, але зараз усе має бути тихо і спокійно.

Зниклі діти були не рідкістю. Майже щозміни хтось тікав, але зазвичай знаходився неподалік від табору або протягом години сам повертався. Якщо ж ні, починалася справжня паніка.

Минуло вже понад дві години, час лягати спати, а вожаті так і не повернулися. Рома писав Вадиму, дізнавався подробиці, але тому нічим було порадувати. З ліхтарями вони продовжували бігати лісом і кричати. У відповідь тиша.

Найжахливіше, що телефон хлопчина не брав, імовірність, що він вирішив пішки дійти до дому, вони відкидали. І турбувати його бабусю не поспішали, вирішили почекати ще півгодини.

Ближче до ночі, коли діти вляглися спати, Альбіна зателефонувала Ярославу і попросила про допомогу. Було ще одне місце, яке вожаті не перевірили, а самій іти страшно. Тому разом вони вирушили в шалаш. З ліхтариком покинули територію табору, пройшли спортивний майданчик, розсунули гілки й опинилися на місці. У наполовину розваленому шалаші на старих ганчірках мирно спав зниклий хлопчик.

Усе виявилося так просто. Поки вожаті переривали ліс, приписуючи собі покарання за безвідповідальність, дитина була зовсім поруч.

Ярослав одразу зателефонував Дмитру Олександровичу й пояснив ситуацію. Ще ніколи він не чув такого радісного крику вожатих. У слухавці розрізняв майже всіх, вони сказали, що прибіжать за десять хвилин. Якщо не заблукають.

Альбіна розбудила хлопчика, який представився Вовою. Він неохоче розповів, що посварився з хлопчиною з другого загону і після всіх погроз, вирішив перечекати в шалаші, а потім заснув.