Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Інгрід встала з ліжка, поправляючи спідницю. Відкинула руді косички назад, глянула на хлопців, що сиділи за столом і ледь дірку в ній не пропалювали.

- Ти чого? - вона сіпнулася, відчувши руку Ярослава на талії.

- Пам'ятаєш ти була моєю боржницею? - Ярослав смикнув бровами. - Ставлю на кін тебе.

- Це ж ненормально, - Інгрід важко ковтнула.

- Та не хвилюйся, нічого вони тобі не зроблять. Ну виконаєш бажання того, хто переможе. Разок за пивом зганяєш.

- Я б таку за пивом не послав, - підморгнув їй Гордій і почав тасувати карти.

- Так, хлопці, давайте в межах пристойного, - попередив Ярослав. - Ну скинеш їм цицьки, - він засміявся. - Та жартую я! Жартую! Сподіваюся, цього разу я виграю.

Ярослав сів за стіл і Інгрід поруч посадив. Було незручно, але вона не чинила опору - все не могла від шоку відійти.

- Граємо далі? - вискалився Гордій.

- Так, - Рома вихопив карти з його рук і почав перемішувати. Довго й ретельно.

Почалася чергова гра, хлопці витягали карти, розкривалися, переглядалися, почали зображати різні гримаси, намагаючись заплутати супротивників ще сильніше.

Тепер Інгрід уважніше за всіх стежила за грою, бачила карти Ярослава і, здається, починала розуміти правила. Як же вона мріяла, щоб він виграв і повернув свої гроші, а їй не довелося бути чиєюсь іграшкою. Бо така ставка припала всім до душі, хлопці зі шкіри лізли, щоб виграти. Інгрід уже не знала, що на неї чекає далі й що загадають ці хлопці. Нічого хорошого, судячи з їхніх облич. До цього моменту вона могла довіряти тільки Ярославу, він би не дав її в образу... Але програв у карти. Ромі.

Поки інші гравці улюлюкали та схвально шепотілися, Рома був максимально спокійний і не намагався радіти призу. Збирав карти, не піднімаючи очей.

- А ти молодець, - плеснув у долоні Ярослав. - Така проста перемога. Граємо ще?

- Ні, набридло, - грубо кинув Рома. - Можете йти. А тебе я залишу, - він схопив Інгрід за руку.

Вона зупинилася поруч із ним, за гучним серцебиттям і тривожністю перестала слухати подальші розмови.

- Чуваче, ти чого? - насупився Ярослав. - Ми ж не дограли, а я не виграв.

- І не виграєш, - нагадав Рома. - Я тут ніби як твою ставку забрав. Ось і прошу, залишити нас ненадовго наодинці.

Усі попленталися до дверей і тільки Ярик не зрушив із місця.

- Ти ж не...

- Думай, що на кін ставиш, - Рома повільно зібрав карти та почав перетасовувати. - Та нічого я їй не зроблю. Можеш іти.

У дверях Альбіна зупинилася.

- Інгрід, раптом що, кричи.

- Пощастило їй, - прокоментувала інша дівчина і вийшла.

Інгрід переминалася з ноги на ногу і невпевнено поглядала на Рому, що ховав карти в коробку. Вона боялася зайвий раз поворухнутися, аби не привернути до себе увагу, здавалося, в такому разі він зробить щось жахливе.

Покінчивши з картами, Рома взяв телефон. Тоді Інгрід не витримала.

- Що відбувається?

- За п'ять хвилин можеш іти, - відповів він.

- Так просто? І я нічого не винна...

- Нічого.

Інгрід потупила погляд у підлогу, переставши розуміти, що відбувається. Добре, звісно, що він її не чіпає, але самооцінка з нею раптом попрощалася. Невже вона настільки йому не цікава? Але ж він більше за всіх зробив для перемоги.

- Я бачила, як ти мухлював.

Інгрід рішуче глянула на Рому, помітивши, що його очі застигли на екрані телефону. Пауза затягнулася, він не знав як пояснити. 

- Тобі здалося.