Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Валері придумали невеличку промову і потягли до потрібних корпусів. Ідея виникла спонтанно, але якщо зараз задобрити директорку, то можна розраховувати аж на кілька днів спокійного життя. Подарунки в цьому випадку слабко справлялися, а ось приємні слова й увага діяли завжди.

Валера всю дорогу благав їх передумати, молився і хрестився, але вони ледь не заштовхували його на другий поверх. Зрештою зібрався з духом, постукав і з квітами в руках зайшов у порожній кабінет.

Тільки-но Валера зачинив за собою двері, як до нього увірвався В'ячеслав, у такому самому класичному вбранні та зі схожим букетом квітів. Складно було сприймати його нормально після розповідей Лариси, з якою вони прожили разом п'ять років і так грубо розлучилися.

Чоловіки зависли, дивилися один на одного, і слова вимовити не могли. Почали розуміти, у чому справа.

Двері до кабінету знову відчинилися, цього разу прийшла директорка, разом із її заступником Степаном. Посміхалися, жартували, а коли Галина Андріївна побачила гостей, що немов синхронізувалися в одному місці, загальмувала. По її погляду могло здатися, що вона зрозуміла причину їхнього візиту. Будь-яка людина, побачивши чоловіка з квітами, відразу здогадається, вона ж удала, що це не так. А може й справді не розуміла, для неї й таке властиво.

- Ви чого тут?

Двоє вожатих переглянулися. Незручна ситуація, і при Степані правду не розкажеш.

- Це вам, - Валера впихнув букет у руки В'ячеслава.

- А це вам, - у той самий момент В'ячеслав простягав свій букет Валері.

Не змовляючись, вони зробили це одночасно, немов одним мозком на двох користувалися.

Не розриваючи зорового контакту, обмінялися квітами.

- В'ячеславе, ви після Лариси орієнтацію змінили? - усміхнулася Галина Андріївна. - Довели бідолашного...

Щоб не спалити будівлю зчервонілими від сорому обличчями, чоловіки вискочили з кабінету і вмить опинилися на вулиці. Там уже дозволили собі розсміятися, та так, що отримали зауваження від сторожа, який бігав біля клумби з сапкою.

До чого ж незручно вийшло, обидва прийшли з квітами й сподівалися задобрити директорку. Але судячи з усього, це не в їхніх силах. Вона і сама чудово справляється, тільки даремно хвилювалися.

***  

Вожаті вирішили, що після відбою їм потрібно терміново вибратися на природу. Випити, посмажити шашлики, і відпочити морально; цього літа вони ще жодного разу так не робили, хотілося б виправити.

Валера з Дімою пішли в магазин, дорогою обговорюючи невдале побачення з директоркою. Діана з Алісою збирали рюкзаки та шукали в інтернеті способи як швидко замаринувати шашлик.

Христину не залучали в підготовку, бо в неї була важлива зустріч, як пояснив її хлопець Михайло. Він чекав на неї біля воріт табору і все на час поглядав. У джинсових шортах і темно-синій футболці, що не приховує масивні плечі. Короткий їжачок волосся блищав на сонці.

- Вибач, що затрималася, - випалила вона. - Ярослав знову чудить. Свій реп на колонці врубив, кров із вух.

- Сподіваюся, йому дісталося... А ти вчасно, - він узяв її за руку. - Братик до машини побіг, ми його в бесідці почекаємо.

Вони вже підходили, як ззаду почулися кроки. Міша з Христиною одночасно повернулися, і поки Міша із задоволеним обличчям представляв свого брата, у Христини світ з-під ніг ішов.

- Знайомся, це Віталік. А це моя... наречена Христина.

Її обличчя застигло від усвідомлення наскільки сильно вона влипла. Перед нею стояв її другий хлопець Віталік, з яким вони познайомилися трохи раніше, ніж із Мішею. Якому вона дала назву іншого табору, що знаходиться набагато далі, аби тільки хлопець у гості не помчав. Але ось він. Приїхав до брата, що виявляється, теж працював тут.

Поки Міша розповідав щось про стосунки й родину, Віталік мовчки кивав, не відриваючи очей від Христини.

Ця мить для неї тривала вічно, вона немов бомба, яка ось-ось вибухне і цього не уникнути. Чекаєш-чекаєш, а нічого не відбувається. Момент очікування б'є болючіше, ніж правда, яка зараз має прозвучати.

Віталік усміхнувся і простягнув руку:

- Дуже приємно, Христино, будемо знайомі, - у відповідь вона слабко потиснула його долоню. Зображати таку саму байдужість не виходило, ось хто тут справжній актор і це не вона. - Давно хотілося знати, з ким тут мій братик зависає. Не перше літо, так розумію.

- Третє, - відповів Міша. - Присядемо?

Він поклав своїй дівчині руку на талію і повів до бесідки. Христина немов тканинна лялька йшла слідом, робила все, що потрібно, і більше нічого не розуміла.

- Напевно, у вас дуже захоплива історія знайомства, - промовив Віталік. Виглядав він набагато солідніше за брата: сорочка, штани, дорогий годинник і стрижка, немов щойно із салону.

- Я коли її вперше побачив, одразу зрозумів - це моя доля, - з ностальгією розповідав Міша.

- Розумію, - Віталік постукував пальцями по столу. - Пару років тому відчував щось подібне.

Якийсь час двоє хлопців підтримували невимушену розмову, обговорювали плани на майбутнє, батьків згадали, а Христина за весь час не вимовила жодного слова. Повинна була робити вигляд, що нічого не відбувається, адже своєю поведінкою можна правду розкрити, але вона боялася зайвий раз поворухнутися.