Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Після полудня деякі загони за традицією збиралися біля сцени та співали пісні під баян Валери. Поки не всі прийшли, у вожатих була можливість попліткувати. Бачилися вони не часто, тому раділи кожній зустрічі.

Христина перестала слухати дискусії колег, їй спокою не давала вчорашня гра в ярмарок. Вона дійшла висновку, що такі ігри не потрібні дітям, декого вони змушують сумніватися в собі. Це показує, що в житті важливо насправді. Хтось зрозуміє, хтось розчарується. Вона поспішила висловитися про це в колі друзів.

- Знаєте, що я зрозуміла: важливіше не знання, а авторитет. Ти можеш знати все на світі, але який у цьому сенс, якщо ти не можеш правильно себе подати? Якщо ти не подобаєшся людині.

- Це ти про вчорашню гру? - перепитав Діма.

- Типу того, а ще в людей спрацьовує стадний інстинкт, і вони повторюються. Нам усю школу казали, наскільки важливими є завдання із зірочкою в кожному предметі, жоден із яких я вже згадати не можу. Але вони не навчили нас елементарних речей, які допоможуть вижити. Як знайти роботу, як писати резюме, спілкуватися з людьми й головне як любити та приймати себе. До біса ті знання з математики, якщо підліток не вірить у власні сили!

Ці слова не стосувалися когось з учорашньої гри, просто накипіло.

- Математика - це щоб мізки працювали, - з-за повороту вийшов Рік. - А не як у декого.

Христина розгубилася, вона й гадки не мала, що весь цей час їхня зграя стояла з кутом і чула зайве.

- Я так розумію, тобі вона не допомогла, - Христина задумливо потерла підборіддя.

- Свого здалеку бачиш? - вискалився Рік, зиркаючи на дітей, що влаштовували свої бесіди й на вожатих не звертали ніякої уваги. Їм узагалі не цікаві розмови дорослих, надто нудно.

- Ну звісно. Тобі там засрали мізки дурницями всякими, на нормальні речі звивин не вистачило, - на деяких словах вона понижувала голос.

- Думай як хочеш, - він підійшов, відстані між ними залишався всього метр. - Школа вчить виживати в суспільстві, але тебе ця навичка стороною обійшла.

Щось було в його словах. Наступні півгодини, які діти співали й плескали в долоні, Христина сиділа в кінці лавки й розмірковувала. Рік вміє зачепити, але ж у вчорашній ситуації вона побачила себе. Всю школу ховалася і рот боялася відкрити. Не отримувала ні підтримки, ні поваги з боку однокласників. Вона просто була ніким. Намагалася ставитися до всіх добре, а про себе забувала. Потім найгрубіші й найжорстокіші дівчата школи, які билися й обзивалися, вважалися богинями класу. Вони не боялися образити когось, робили, що хочуть і з ними мріяв дружити кожен. Ймовірно, чогось у цьому житті Христина зрозуміти так і не змогла.

Коли захід закінчився, Діма повів дітей у кімнати, а Христина відійшла в найспокійніше місце табору, щоб заспокоїти нерви. Вмостилася під парканом у курилці й глянула вниз, куди завжди так боялася скотитися. Вона взагалі по життю на дно скочується, обрив - не найстрашніше. Чим більше думала, тим сильніше тонула в депресії. Але ж пообіцяла собі, що зовсім скоро все мине; працюючи з дітьми, навіть для істерик доводиться окремо час ледь не до хвилини вираховувати.

Похитуючись, Христина сиділа навпочіпки й навіювала собі, що вона впевнена, щаслива людина і жодні слова Ріка її не зачеплять. Було б так просто. Правда про самого себе найболючіше б'є. Нікуди від неї не дітися.

Через кілька хвилин із-за залізного паркану вийшла Аліса.

- Я тебе шукала, - вона присіла поруч. - Ти так швидко пішла. Все гаразд?

- Звичайно, все чудово. Особливо те, що він має рацію, - видихнула Христина. - Мені двадцять сім років, молодість проходить, а я так нічого і не досягла. Я не знаю, ким я хочу бути, чим займатися по життю. Бігаю з однієї роботи на іншу, ніякого стажу, ніякого бажання розвиватися.

Аліса взяла подругу за руку.

- Це нормально, не знати чого ти хочеш від життя.

- Коли тобі дев'ятнадцять, Алісо, ти можеш так говорити. Я на вісім років старша.

- Я просто хотіла сказати, що всьому свій час, - вона підвищила голос. - Ти ж щаслива? Ось це головне, і начхати, якщо ти чогось не зробила і не досягла.

- Ти ж у нас майбутній психолог, не можеш думати інакше, - схлипнула Христина. - А взагалі в перервах між щастям мене накривають депресії. І ця людина працює з дітьми, сподіваюся, мій стан не передається повітряно-крапельним шляхом.

- Ти вміло прикидаєшся, тож не передається, - Аліса опустила очі й сіла зручніше, також притулившись спиною до холодного паркану. - А психолог з мене ніякий, за пару років навчання я встигла зненавидіти все, що пов'язано з моєю майбутньою професією. Я ненавиджу розв'язувати проблеми інших, я просто хотіла розібратися в собі, думала, зможу це зробити, здобувши освіту психолога, а ні, мені самій потрібен психолог. І тобі не обов'язково виправдовувати чиїсь очікування, не дивись на життя інших, живи у своєму. Роби, що хочеш і тебе ніхто за це не засудить.

- Засудить, і ти, напевно, здогадуєшся за що, - Христина покрутила в руках телефон. - Ми хоч і п'яні були, але я пам'ятаю той погляд. Ти бачила переписку.

- Бачила, - зізналася Аліса.

У день народження Діми, коли вони вже збиралися розходитися, Христина випустила телефон із відкритими повідомленнями. Аліса побачила головне. У ті моменти її п'яний мозок благав її промовчати й вона це зробила. А потім просто забула. Вирішила удавати, що нічого не відбувається, але Христина заговорила про це перша.