Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

- Ви що творите?! - з кухні вискочила кухарка, витираючи руки об фартух.

- Вибачте, моя провина, - видав Ярик, не думаючи. - Хотів допомогти, а вони такі важкі, от і впустив. Мені мамка важче за істерики нічого не дозволяє підіймати.

- Гаразд, не страшно, - жінка різко змінила свою думку. - Склянки все одно старі.

Наскільки Ярослав правильно зрозумів, це мама Альбіни, хоча разом їх ніколи не бачили. Мати інколи приносила доньці вафлі й печиво, поки ніхто не дивиться, а говорити на людях вони й не намагалися.

Мати й донька виявилися зовсім не схожими, струнка висока Альбіна, яка знає, як виглядати стильно, та її пишна мати, з грудьми четвертого розміру, і з рідким волоссям, зібраним у гульку.

Спочатку Інгрід хотіла зізнатися у власній криворукості, але коли почула реакцію кухарки, зрозуміла, що Ярославу нічого не буде, бо він син директорки. Йому дозволено все.

- Будеш винна, - прошепотів Ярик, проводжаючи спину кухарки.

- Дякую, - видавила вона.

- Даремно дякуєш. Бути в мене в боргу - страшно, - попередив він.

Його зловісний голос лякав, але ж не стане він розповідати, як було насправді, після того, як узяв провину на себе. Через десять хвилин він забуде про це.

Поки Інгрід замітала уламки, Ярослав встиг збігати на кухню, узяти щось перекусити й так само швидко зникнути. Одразу після нього до їдальні заглянув Вадим.

Погляд Інгрід упав на його чорні шкарпетки з написом "нічний хуліган", а потім на здивоване обличчя.

- І в кого це такі криві руки? - він подумки прикинув кількість розбитого посуду. - Мені йти домовлятися?

- Ярослав Рогожин уже все вирішив, - неохоче відповіла Інгрід. - Можеш не напружуватися.

- Навіть так, - під час розмови Вадим почав протирати ганчірочкою величезну пелюстку квітки, що стояла біля дверей. - Подружилися, як я бачу. Вже палити разом бігаєте.

Інгрід зависла з віником у руках. Ще вчора їх спіймали Рік із Веронікою, пообіцяли, що це залишиться в таємниці, а зараз...

- Хто тобі розповів?

- Вероніка, - так просто зізнався Вадим. - Усе в подробицях описала. Особливо, як мій найкращий друг Рік пообіцяв вам, що нікому не скаже і не розказав. А Вероніка нічого не обіцяла, от і попередила, щоб я краще за сестрою стежив.

- А що ж ти тоді сестру на п'янку відправив? - надула губи Інгрід. - Хотів, щоб я за ними пригледіла, так я ще тоді могла накуритися і напитися, але не зробила цього, бо...

- Бо ти доросла людина і я тобі довіряю.

- Ясно, - її бажання ображатися раптом зникло. - А Вероніці не варто. Не розумію, як ти з нею працюєш, вона тобі проходу не дає...

- Намагаюся не помічати, - з легкою посмішкою він закотив очі. - І досить за нами стежити.

- Я частіше кліпаю, щоб цього не бачити, - Інгрід говорила що завгодно, аби змінити тему, але надовго її не вистачило. - Ти тільки батькам не розповідай. Я більше не буду, просто спробувала.

- Гаразд, - Вадим потягнувся за відром для сміття, куди слід було змести осколки. - Ти б зателефонувала їм, а то хвилюються, мене тероризують.

- Так, вибач, - пробурмотіла вона і почала підмітати.

- Чи тобі не можна в мережу заходити? Знову когось ігноруєш? - він підняв вказівний палець, коли зрозумів, що вгадав. - Друг по переписці? Ну, якому ти фотки скидала...

- Так, досить! - рявкнула Інгрід. - Ти теж будеш наді мною знущатися? Мені вистачило твоїх нотацій!

- Ikke stress, сестричко. Це ж краще, ніж обговорювати таке з батьками, скажи? - Вадим усміхнувся.

- Послав бог брата, - усміхнулася вона і притулилася щокою до його грудей. - Напишу я їм, а тепер закрили тему. Мені й так соромно.