Дорога - Лариса Бондарчук

- Це золотий дощ удачі, - пояснив Сувій. – Той, хто проходить через наше перехрестя, отримує трошечки удачі на певний час. Аж поки не висохне він і його одяг. Дощ лише здається золотим, насправді він звичайний, проте крапельку присмачений магією. Вона випарується, і удача стане звичайною, як у всіх, але коли ти ще повний магії – у тебе все вдасться!

- Як чудово, - зрадів я, - то можна тут жити біля цих воріт, і мати удачу довіку!

- Це дуже погано, - заперечив раптом Омелько, котрий сидів біля дракона. – Ти будеш великим щасливцем, а потім, одного разу, потрапивши в складну ситуацію, будеш надіятися не на свої сили, а на удачу! Не люблю того, що дається легко й без жодних зусиль. Це омана.

Я задумався над цими словами, а тим часом ми вже майже впритул під’їхали до Перехрестя. Я чув, як льопотить дощ по стулках воріт та калюжах на дорозі.

- Дивно, - пробурмотів раптом Сувій, - ворота відчинені, а охоронців я не бачу...

Дракон Бертліз міцно затис меча в руці, насторожився, Тінинка в моїй кишені жалібно пискнула. Так, справді, тут щось було не так...

Коні під’їхали ближче і стали, як вкопані. Один з тіней, котрий правив ними, намагався направити їх у ворота, але йому не вдавалося. Бертліз зійшов з карети й пішов до воріт, тримаючи наготові меча.

Раптом я відчув, що хтось хапає мене за плечі й тягне... в небо! Дві дивні істоти схопили мене попід руки, сипонули мені в обличчя якийсь дивний пилок, від якого в мене все тіло неначе закам’яніло, і я не зміг опиратися нападникам. Тільки й бачив, що з неба спускаються істоти, схожі на великих комарів: мають людські тіла, але й крила, за допомогою яких вправно літають. Обличчя мали невиразні, з маленькими очима, плескатими носом і пухкими, навіть витягнутими вперед губами на щелепах, які теж виступали вперед. Схожі мені були їхні роти на хоботки комарів, тому й порівняв із ними. Голови мали лисі, а руки й ноги, та й усе тіло – худими й рухливими, а також дуже сильними.

Бертліз, побачивши нападників, почав битися з ними, вимахував мечем і навіть, по-моєму, обрубав крила кільком літаючим істотам, а потім, певно, хотів перетворитися на дракона, і я навіть побачив широкі крила, які почали мерехтливо з’являтися за спиною дракона, але хтось з «комарів» все-таки встиг сипнути йому в обличчя того дивного пилку. Дракон завмер непорушно, так і не встиг перетворитися, і його, як і всіх нас, схопили дивні створіння. Перемовляючись між собою незрозумілими звуками, вони підняли всіх нас у повітря, перелетіли через Перехрестя Золотих Дощів і понесли вглиб Краю малих сердець.

Я все розумів, але рухатися не міг. Трохи перелякався, але більше за своїх друзів, аніж за себе. А ще нас усіх добряче полило з тієї магічної хмари над перехрестям, і я, хоч і не дуже вірив у казочка, котрі розказував Сувій, нишком подумав, що хоч трошки удачі нам би не завадило.

Ці люди-птахи принесли нас до великого пагорба, в якому зяяв широкий вхід під землю, в підземну нору. Певно, там вони жили або там перебувала їхня в’язниця, і, схоже, ми з друзями знову потрапили в полон...