Дорога - Лариса Бондарчук

Розділ 8. Живи, антипку!

Я сів поряд з антипком і заплакав. Сльози лилися градом, серце охопив розпач і біль. Я не встиг! Бідний Сувій, десь у нього є рідні, близькі, друзі, які чекають на його повернення додому, сподіваються на краще, вірять, що в нього все добре, хвилюються і моляться за нього своїм богам. Навколо клітки мовчки скупчилися колишні в'язні, ілюзори заплакали разом зі мною, пускаючи великі іскристі сльози додолу, тіні стали чорними, як беззоряна ніч, люди зняли з голів шапки, а дракон зайшов у клітку і присів біля мене, поклав руку мені на плече.

- Не треба, малий, не побивайся так, - сказав він похмуро, - ти не міг нічого вдіяти, ключ-трава і для великих людей дуже отруйна, що вже казати про таку малу істоту, як антипко.

- Ні, я міг, я повинен був урятувати його, я обіцяв! - закричав я безутішно, розмазуючи сльози по щоках. - Це неправильно, несправедливо!

Я повернувся до Сувоя, взяв його за маленьку брудну руку, яка ще була тепла, видно, помер він просто перед нашим приходом, і попросив:

- Повернися! Живи, антипку! Не йди з цього світу! Ти ще тут потрібен! - я вклав у свої слова все своє горе й жаль, яке відчував і до горопашного Сувоя, і до обездолених полонених, і до самого себе, безталанного хлопця, котрого Доля кинула у цей безжальний світ і змушує вижити або загинути.

Дракон сумно похитав головою, встав і вийшов із клітки.

Аж тут я несподівано відчув слабкий потиск маленької руки, ледве вловимий, тремтливий. Вражено я дивився на Сувоя, який зненацька відкрив очі й прошепотів мені слабким голосом:

- Оксене, чому ти плачеш?

Всі навколо збентежено й недовірливо заохкали, ілюзори кинулися до антипка й почали поповнювати його життєву енергію. Бо ж відомо, що це в них виходить найкраще. Дракон рвучко обернувся, й обличчя його було приголомшене й чомусь злякане. Люди загомоніли між собою, я чув слова "диво", "магія слова", "хлопець - маг", але мені все було байдуже, я дуже зрадів, що антипко живий. Світ поплив переді мною, і я втратив свідомість...

Мені снилося, що ми з моїм другом Васильком купаємося в річці.

- Давай зробимо підводний човен, - кажу я йому, бо мріяв про це давно.

Ще в першому класі, коли вчителька Сіля Ходот розповіла нам про те, що таке підводний човен, я вирішив побудувати його і спуститися на дно нашого ставка. Ставок давно вже змілів, понад берегами ріс густий очерет, тут восени ми ламали вже розпушені качалки і бігали за дівчатами, посипаючи їхні голови розпушеним мотлохом. Кожної зими на ставок стабільно прилітали два чорні лебеді, але останньої зими їх не було, сельчани грішили на місцевого хулігана Хурта, приписуючи йому птахоненависництво, зокрема лебедененависництво, бо баба Ходька з Горба чула, як він хвалився мітким метанням каміння в довірливих птахів.

- Образилися і вже не прилетіли, - зробила висновок баба, переповідаючи цю новину моїй мамі в магазині.

Тато ж казав, що просто ставок змілів і став дуже брудним, тому й не прилетіли. Та я схильний був повірити бабиним новинам. Хуртові справді вистачило б клепки кидатися камінням.

- Цікаво ж буде подивитися, де живуть вугрі, - переконував я Василька.

У нас із ним був свій особливий метод ловити вугрів. Ми клали порожні пляшки у воду недалеко від берега. А через деякий час витягали, виливали з них на березі воду, і з водою – от диво! – дуже часто вислизав тонкий, як гадюка, і страшенно слизький вугор. "Ото дурний, - сміялися ми з хлопцями, - знову попався!".

- І взагалі, славно, коли в тебе є підводний човен, хіба ні? - зазирав я в очі Василькові.

Уві сні той дивився серйозно й погоджувався.

- Щоб збудувати човен, потрібен матеріал, - роздумував я далі.

Дошки, котрі, скільки я себе пам’ятав, лежали біля штахетника великою омитою дощами і снігами купою, якраз підходили для цієї справи.

- Тільки в діда треба спитати, - розказував я Василькові, бо ми вже не плавали, а чомусь ішли дорогою до дідової хати. - Ото буде цікаво, коли ми зануримося під воду і, нарешті, подивимося, де раки зимують!

Де раки зимують – це була улюблена примовка мого діда. Раків я бачив, ловив і дуже любив їсти, а от де зимують – не знав.

Дід грізно зиркнув на нас із Васильком і сказав:

- Зараз я покажу вам, де раки зимують, халамидники! Ану геть звідси, щоб духу вашого тут не було!..

- ...Щоб духу вашого тут не було! - почув я крізь сон і прокинувся.

Я лежав на возі, укритий якимось рядном. Поряд сидів антипко Сувій, блідий і зморений, але живий. Десь біля возу хтось гучно сварився. Я чув грізний голос дракона Бертліза та фальцет* якогось чоловіка. Спроба сісти призвела до того, що в голові запаморочилось, а в очах потемніло.

- Лежи, Оксене, лежи, ти ще слабкий, - турботливо стрепенувся Сувій. - Ти зомлів від перенапруження і втрати сил. Тобі треба відпочити і поїсти.

Антипко простягнув мені велике яблуко, від вигляду якого в мене потекли слинки. Сам він теж мав не дуже здоровий вигляд, але погляд його був не приречений і тьмяний, як у клітці, а сяяв якимось внутрішнім вогнем.

- Де ми? - спитав я в антипка, роззираючись навколо.