Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

То є звичайна московська нісенітниця.

Що важливо — очевидна! Тільки українські історики того чомусь не помічають… Молодий науковець веде свою думку далі:

«Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон (тевтонський. — В.Б.)… перебував в умовах підвищеної бойової готовності, був готовий до ведення… (бою. — В.Б.), бо хрестоносці тільки недавно разом з поляками відбивали його від русичів.

Данилові Галицькому залишалось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх, і «на їхніх плечах» увірватися в місто. Для цього він, як завжди в таких випадках, послав наперед частину своєї регулярної піхоти (знаменитих літописних «пішців», озброєних і вишколених на зразок грецької фаланги), підсилену кінними і пішими стрільцями.

Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти, котру вони ніколи і військом не вважали, на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але несподівано були зупинені стіною списів. Битися з вишколеною фалангою важко озброєних руських (українських. — В.Б.) воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотинців загонами лучників, котрі в бою накривали ворога градом стріл. Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці.

У радянській історіографії постійно стверджувалося, що руські (українські. — В.Б.) воїни нібито поступалися західним лицарям у важкому озброєнні. Але, як свідчить археологія, в реальності озброєння руських (українських. — В.Б.) кіннотників-бояр XIII століття не лише не поступалося, а й переважало озброєння лицарів.

Удар важко озброєної руської (української. — В.Б.) кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були на голову розбиті і в паніці кинулись втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–41].

Звичайно, в російські царські та більшовицькі часи досліджувати і писати про перемогу князя Данила Галицького над Тевтонським орденом та взяття ним самого Магістра ордену Бруно в полон категорично заборонялося (в деякі ліберальні роки просто не радили).

Треба було вихваляти вигаданого московитами Олександра Невського та його міфічну Чудську битву 1242 року. Скільки докторських та кандидатських дисертацій з цього приводу написано — один Бог знає.

Перемога Данила Галицького над хрестоносцями Тевтонського ордену назавжди відбила в них бажання воювати з Руссю-Україною. Перемога ж русько-литовського-польсько-татарського війська у Грюнвальдській битві 1410 року над Тевтонським орденом врешті-решт змела цей військовий католицький орден з карти Європи. І все те є заслугою великого українського (руського) князя Данила Галицького!

Другою великою перемогою Данила Галицького над військом поляків, угорців, європейських лицарів і тевтонцями була битва під містом Ярославом (сучасна Польща), яка відбулася, за Літописом Руським, 17 серпня 1249 року.

Хоча багато істориків (зокрема й українських) зараховують ту битву до 1245-го.

Вигадка про 1245 рік — є свідома брехня московитів. Автор цей факт уже пояснював.

Слід розуміти, що історія України-Русі у ХІІ–ХІV століттях була тісно пов’язана зі східноєвропейськими країнами і не мала ніякого стосунку до земель майбутньої Московії. Тому коли ми говоримо про впливи у ті часи на Галицько-Волинське князівство та його князів, треба насамперед мати на увазі Папський Престол та країни Європи.

Послухаємо сучасних істориків:

«Існує легенда, що папа Інокентій III (1198–1216) пропонував Роману (Мстиславовичу. — В.Б.) королівську корону в обмін на церковну унію в Галицько-Волинській державі. Але Роман відмовився від корони і меча, сказавши, що він може розширити свої володіння власним мечем. Історики бачать зв’язок між виникненням цієї легенди та участю князя в боротьбі за імператорську корону поміж німецькими родами Гогенштауфенів і Вельфів. В боротьбі важливу роль відігравав папа Інокентій III, який був організатором четвертого хрестового походу, що 1204 р. завершився взяттям Константинополя. Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р., поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму «Латинську імперію». Напевно, необхідно зауважити, що на лист німецьких князів про обрання імператором Філіпа Штауфена, союзником котрого був Роман (Мстиславович. — В.Б.), папа 28 травня 1200 р. відповів, що «лише по рукоположенні вищого першосвященика імператор отримує кінцеве затвердження в своєму сані, від папи виходить його благословення, і вінчання, і покладання на нього знаків імператорської влади», і через рік проголосив імператором його противника Оттона Вельфа «в силу Божої влади, переданої нам святим Петром», одночасно відлучивши Філіпа від церкви» [53, с. 21].

Як бачимо, ще з часів князя Романа Мстиславовича між ним і Папським Престолом виник солідний конфлікт. Папа Римський Інокентій ІІІ, по-перше, зазіхнув на Константинопольський Патріарший Престол, до якого належав князь Роман Мстиславович і майже все його руське (українське) оточення; по-друге, він відкрито виступив проти світської влади Германського імператора Філіпа Штауфена із роду Гогенштауфенів, з яким був поріднений рід князя. Слід також пам’ятати, що князь Роман Мстиславович був одружений з дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела Анною, і після усунення з імператорського престолу Олексія III Ангела, той знайшов захист і притулок у 1203 році в Галицько-Волинському князівстві. Сини князя Романа Мстиславовича Данило і Василько мали князівський титул, бо походили від князя-батька і матері-княжни. Князь Роман через свою дружину був поріднений з угорськими Арпадами, німецькими Гогенштауфенами, по матері — з польським князем Лєшком Білим тощо.

«Очевидно, що для Данила Галицького, котрий все життя цілеспрямовано і послідовно боровся за встановлення своєї абсолютної влади, малоприйнятним було визнання себе чиїмось васалом (чи то папи, чи то хана. — В.Б.)… Він не міг не знати про боротьбу пап Інокентія III, Гонорія ІІІ, Григорія IX, Інокентія IV з імператором Фрідріхом II, відлученим від церкви 1245 р. на Ліонському соборі… Ця боротьба була продовженням давньої війни Штауфенів з Вельфами, в основі якої лежала боротьба церковної і світської влади за верховенство…» [53, с. 21–22].

Звичайно, та боротьба за верховенство католицького Папського Престолу не могла не зачепити Україну-Русь, тим більше, що вершина православ’я — Константинопольський Патріархат у 1204 році був практично знищений силою і підпорядкований католицькому Риму.

«Данило повинен був бути свідомий того, що у випадку конфлікту його чи наслідників папа… міг усунути від влади на користь інших кандидатів» [53, с. 22].

Перше зазіхання на свою владу та Русь-Україну, надзвичайно приховане, Данило Галицький відбив у 1237 році, розбивши під Дорогичином Тевтонський орден. Варто розуміти: орден того року міг діяти тільки за вказівкою папи. Тобто то була спланована комбінація, розіграна папою: польський князь Конрад Мазовецький несподівано захопив велику