Московство - Павло Штепа
Християнство в Московщині запровадили українці, місіонери з Києва: створили церкву, дали їй своїх українських святих та тих грецьких, що їх визнала Українська церква. Українець архиєпископ Дмитро Ростовський склав життєписи святих «Четії Мінеї», там не могло бути святих москвинів, але це заперечувало доктрину «Москва — ІІІ Рим» і право на московський патріархат. Московщина мусила хутко виробляти своїх святих. Це забирає багато років. Українська церква за 600 років канонізувала 22 святих. Московська — канонізувала лише за два роки 39. За такого поспіху чимало помилилися і пізніше мусили виключати деяких, бо їхня «святість» навіть і на московську міру виглядала чимось іншим. Наприклад, святий патріарх Іоким закатував 1685 року 90 невинних людей, а між ними і священиків та ченців, бо хотів загарбати їхні маєтки.
Своїх святих можна наробити сотні за пару років, але великих історичних постатей не наробиш. Лишався єдиний шлях — украсти їх в інших народів. З омосковщеного «царя Пруса» Європа сміялася. У поляків не вкрадеш, бо їхню історію теж знає Європа. Історичне щастя москвинів (і українська нерозумність) дало до московських рук стародавню Україну з її кількатисячолітньою багатющою культурою і славою. І Московщина вчепилася за цю золоту нагоду. Десь близько 1498 року москвини написали «Сказание о бармах Мономаховых». Воно оповідає, що візантійський імператор Костянтин Мономах передав королівські клейноди, в тому числі й «шапку Мономаха» (корону) Київському великому князеві Володимирові Мономахові. У пізніших московських списках того «сказания» дописано: «…не просто рєши такового дарованию и не от человек, но по Божиим неизреченым судьбам, претворяще и преводяще славу гречскаго царства на росыйского царя». У цій байці — жодного слова правди. У візантійських, київських, римських та інших (крім московських) архівах, літописах, переказах немає й натяку на передачу Візантією будь-яких клейнодів будь-кому поза Візантією. А в московських архівах є лист ніби від Царгородського патріарха, що повідомляє, ніби імператори Василій і Костянтин послали клейноди Київському Володимирові. В тому листі ім’я Василій виправлено на»василевс», що грецькою означає «імператор». Це слово «василевс» стоїть перед іменем Костянтин, отже, означає «імператор Костянтин». Крім того, вишкрябане місце на імені «Володимир» і написано «Мономах». У всіх немосковських писаних пам’ятках нема жодної згадки, що Володимир, син Всеволода мав титул «Мономах». Це вже москвини дали аж у XVI ст. титул «Мономах», щоб підперти свою вигадку про «Москву — ІІІ Рим». Навіщо це робилося? Візантійські імператори Василій і Костянтин Мономахи жили за часів Володимира Святого. Отже, якщо вони давали клейноди, то йому, а не його правнукові Володимирові Мономахові, якого батько Всеволод тоді ще й не народився. Москвини хотіли надати ті клейноди саме Володимирові Мономахові тому, що мали його (а не Володимира Святого) за засновника Суздальського роду Рюриковичів. А крім того, його батько Всеволод одружився з візантійською царівною Мономахівною. Про «шапку Мономаха» — жодних писаних пам’яток, крім московських. Та й московські не згадують про неї аж до часів Івана IV. Більшість дослідників — немосквинів вважають ту «шапку Мономаха» за татарський виріб. Цю білими нитками шиту побрехеньку Московщина зробила державним документом, що має довести її право на спадок Києва і ІІ Риму — Царгороду. Москвини записали її до «Степенной Книги» і внесли до коронаційної церковної відправи. Навіть намалювали в московському Успенському соборі образ передачі царських клейнодів візантійським імператором Костянтином київському Володимирові Мономахові. І тут збрехали: поставили 988 рік, тобто час Володимира Святого, а не Володимира Мономаха. У тому соборі коронувалися всі московські царі. Отже, кожному пригадувалося, що він має здобути спадок Візантії — здійснити московську національну доктрину «Москва — ІІІ Рим». І справді, це нагадування справляло гіпнотичну силу не лише на фанатиків. Ліберал П. Мілюков кричав 1917 року: «Росія має всі права на Костянтинополь. Він наш, московський, був, є і буде». «Сказание о бармах Мономаха» встановлює родовід (і спадкові права) московських князів до українських королів; від них до візантійських імператорів; від них — до Риму, а від нього — до імперії Олександра Македонського, до якої належала Мала Азія та Індія. Загарбати Індію планував ще Петро І[545]. «Демократична» Московщина їх здійснює в Кореї, Лаосі, В’єтнамі, Індії.
Після перемоги в останній війні Московщина обсадила своїми військами Балтійські держави, Польщу, Західну Україну, Болгарію, Румунію, Мадярщину, Чехію і відразу підпорядкувала православні церкви тих народів московському патріархові. Сербії не пощастило окупувати, і тому сербська церква залишилася незалежною. Католицьких та протестантських церков цих народів Московщина не мала ніякої можливості підпорядкувати своєму патріархові. Але мала багато спільного з православієм уніатської церкви, і Московщина їх підпорядкувала. Звичайно ж «добровільно» з їхнього боку: наказала 1946 року Румунському православному патріархові закликати уніатів, подавати просьби прийняти їх до Румунської православної церкви. З усіх 700 румунських уніатських священиків подали просьбу лише 38. Московщина визнала цих 38 за уповноважених представників усіх 700, вся Румунська уніатська церква підпорядкувалася Румунському православному патріархові, а той уже був підпорядкований московському патріархові офіційно, тобто московському імперському урядові. У такий самий спосіб Московщина знищила 1946 року й Українську уніатську церкву з тою різницею, що її глава митрополит Андрій Шептицький не захотів піти шляхом румунського патріарха, відмовився кликати своїх вірних до з’єднання з московською церквою. Ще діяла в Галичині Організація Українських Націоналістів (ОУН), і галичани були настільки національно свідомими, що самі розуміли причину тотожності московської монархічної і соціалістичної політики.
Наступник А. Шептицького митрополит Й. Сліпий та 9 єпископів Української уніатської церкви не захотіли приєднатися до московської православної церкви, і Московщина всіх їх ув’язнила і вигубила. Живим лишився лише Й. Сліпий. По 18 роках ув’язнення Московщина випустила його до Рима.
З Українською православною церквою Московщина не церемонилася, не робила жодних комедійних прилучень, просьб, а без жодних балачок ув’язнила (1929–1932 рр.) і вигубила всіх 27 єпископів на чолі з митрополитами Василем Липківським і Миколою Борецьким.
Московщина надумала повторити своє шахрайство 1588 року в 1947 році: запросила на собор московської церкви всіх православних патріархів, митрополитів, єпископів з-поза СРСР. Планувалося зробити цей собор Вселенським, що проголосив би московського патріарха Вселенським. Підступ не вдався, бо Вселенський патріарх пригадав[546] усім владикам московське шахрайство 1588 року. Собор не відбувся.
Цинічна Московщина вже цілковито відкрито й офіційно проголосила[547], що не визнає Царгородського патріарха за Вселенського, бо, мовляв, коли зникла Візантійська імперія, то з нею зник і титул «Вселенський» задля Царгородського патріарха. Зрештою, єпископи свій титул одержують від назви катедрального міста (існують єпископи: Ленінградський, Сталінградський на глум християнам).
