Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
«Швидко ж ти їх утратиш, Святославе! — злорадно усміхнувся тоді Кончак. — Тепер, знаючи твої наміри, я нанесу тобі попереджувальний удар!»
Однак він скоро передумав. Для чого сурганитися аж під Київ, коли уруси самі йдуть до рук? Чи не краще приготувати Святославові пастку тут, у Половецькій землі?
Ця думка йому сподобалась. Знаючи зі слів Аяпа, куди і якими силами ударить Святослав, він вирішив ждати його приходу дома, на Торі. Сюди та в найближчі навколишні степи він зразу ж закликав орільських та приморських ханів, які й прибули з ордами. Примчали навіть кулобичі з далекої Куль-Оби! Є чим пригостити зарозумілого Ольговича! Буде йому відплатити і за Коб’яка з братією, і за недавню хорольську ганьбу! Всі сили Дешт-і-Кипчака стягнуті в один кулак!
Ну, Святославе! Начувайся!
Після полудня примчав до нього хан Кза. Мов п’яний, заточуючись, ввалився в юрту, в знемозі опустився на подушку, простягнув уперед благально руки. На зморшкуватому, подзьобаному віспою обличчі брудні патьоки поту, рідке сиве волосся збилося в ковтюхи.
Кончак уже знав, з чим прибув Кза, в душі зловтішаючись, мовчки ждав, що скаже хан-суперник.
Кза одним духом випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому Кончак, промовив хрипко:
— Хане! — і тут же поправився: — Великий хане! Прокляті уруси захопили мої вежі і мої табуни! Полонили всіх жінок і дітей мого роду! Я ледве встиг вивести військо з-під удару! Що мені робити? О, я нещасний! Скажи, що мені робити?
Кончак ледве стримав у собі хвилю радості, що раптом розперла груди. Кза, той самий Кза, який завжди ставав на його шляху, який не визнавав за ним верховної влади над Дешт-і-Кипчаком, нині сам назвав його великим ханом! Яка примхлива доля! Вороги своїми руками прочищають йому шлях до влади! Спочатку уруси прибрали Коб’яка, хитрого і могутнього Коб’яка, який хотів одноосібно правити Степом, а тепер поставили перед ним на коліна сильного і гордого Кзу!
Та хитрий Кончак жодним словом, жодним порухом не проявив своїх почуттів. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечі, підбадьорив:
— Не сумуй, хане! Ти врятував військо, а поки за твоїми плечима військо, ти — хан! Жінок же та дітей твоїх визволимо! І стада твої нікуди не дінуться! Іще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!
— Який Святослав? — здивувався Кза. — Київський? Я його там не бачив... Над полками урусів майоріли стяги Ігоря Сіверського...
— Ігоря Сіверського? То й він тут, мій сват? Пай-пай! — Кончак узявся в боки. — Упізнаю гарячого Ольговича! Видно, напросився, щоб Святослав дозволив іти в голові... Отже, це він тебе сьогодні гарненько попатрав!
Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хананедруга.
Кза схопився на ноги. Кончакові слова боляче вдарили його по серцю.
— Я відомщу йому!
— Ми помстимося! Ми! Гуртом! І не тільки йому, а всім князям, і передусім Святославові! — жорстоко кинув Кончак і взяв Кзу за плечі. — Настав наш час, хане! Круг мене нині зібрався весь Половецький степ! Я приготував Святославові добрячу петлю, і він уже всунув у неї свою голову! Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусів, тоді ніяка сила не спинить нас у нашому поході на Русь! Ти розумієш, що це означає?
Кза, звичайно, розумів: Русь залишиться без захисту. Але він також розумів і те, що ця перемога незмірно зміцнить владу Кончака над степом. Коли б Кза не думав про визволення своїх родовичів з уруського полону, він і пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончакові. Та що зробиш — мусиш!
— Ми розгромимо їх! — озвався похмуро. Кончак струснув його за плечі.
— Кза, допоможи мені! Кза! Хай твої вивідачі слідкують за кожним кроком Ігоря і про все повідомляють мене! Це добре, що він відірвався від Святослава! Ми погромимо спочатку Ігоря — завтра погромимо! А потім гуртом навалимося на Святослава з братією... Кза!
Кза вийшов, а Кончак плеснув у долоні і владно кинув молодому вилицюватому джигітові, що заглянув у юрту:
— Коня мені!
4
Дрімає у полі хоробре Ігореве гніздо. Далеко залетіло! Сонна ніч зависла над ним темним половецьким шатром. Тільки вряди-годи хтось хрипло забелькоче вві сні чи захропе стривожено кінь, натрапивши в траві м’якими рухливими губами на щось бридке, відразливе — на слизького слимака чи на холодну земляну жабу.
На сході ледь-ледь зажеврів край неба. Кривава зоря світ ізвістує. Із широкої долини Сюурлію потягнуло туманною прохолодою і терпким запахом лепехи.
Славута підвів голову, розплющив очі. Прислухався. Що його збудило? Чи комарі завели свою передранкову пісню, чи десь у норі розтривожилося кубло степових джмелів? А чи...
Він нахилився, припав вухом до землі. Завмер. Ні, не комарі то і не джмелі. То гуде земля, Степ стугонить від тисячі кінських копит! З усіх усюд той гул долітає!
Де й сон подівся!
Славута кинувся до Ігоря, що спав неподалік на м’якій половецькій кошмі, затермосив щосили.
— Княже, вставай! Ігор протер очі.
— Що? Пора вже?
— Половці!
Ігор підскочив.
— Не може бути! Звідки?
— Ідуть — і від моря, і від Дону, і від усіх сторін. Сам послухай!
Ігор ліг на землю.
— Ну що? — заквапив його Славута.
— Ти не помилився, учителю... Справді, коні копитами б’ють! Земля гуде, мов перед грозою! Обступають нас, бісові діти, з усіх боків! Ну й веремія здійметься уранці!..
Славута скрушно похитав головою.
— Якби тільки веремія...
— Ти думаєш — гірше? Що ж нам робити?
— Передусім будити людей, готуватися до бою, а потім усією силою пробиватися до Дінця!.. Тільки тепер не до Сальниці — туди далеко, а до найближчого берега навпростець! Тут усього сім-вісім верстов... І броди є... Нам би тільки дістатися ріки — там ліси, вони сховають нас, прикриють, та й половцям ніде буде розвернутися...
Ігор почав будити брата Всеволода і сина Володимира. Прибігла сторожа, сповістила:
— В степу показалися половецькі ратники!
Незабаром весь табір заворушився, загув. Одно слово — половці! — враз підняло всіх на ноги, навіть тих, кому сон був миліший за все на світі. Ще толком ніхто нічого не знав — де половці, скільки їх, — а тривога вже полонила людей, змусила їх мовчки, без зволікань вхопити зброю, сісти на коней і стати
