Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. - Колектив авторів
Друге питання філософії права — про нормативну силу права — «чому я мушу підкорятися праву?» — також не має належної відповіді в межах правового позитивізму. Заперечуючи які-небудь моральні підстави «повинності», позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, що забезпечується механізмом примуса. Однак феномен підпорядкування закону може бути пояснений не тільки страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого.
Нарешті, третє питання — про природу права — і є, мабуть, єдиним питанням, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Але, ставлячи питання «що є право?», представник аналітичної юриспруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (позитивне право).
Таким чином, правовий позитивізм відмовляється від розгляду питання про критерій справедливості, зводить нормативну силу права до примусовості, а природу права — до закону.
Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістському є природно-правове праворозуміння.
В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні ґрунтуватися на якихось об’єктивних засадах, що не залежать від волі людини. Оскільки зразком таких об’єктивних засад вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.
Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реальності права, не зведеної до реальності державно-владних установлень. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція — сукупність усіх надпозитивних обов’язковостей людської практики, то й особливість природно-правового мислення полягає, говорячи більш звичною мовою, у розмежуванні та зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості. Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання пошуку основи позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе в двох аспектах — сутнісно-онтологічному та аксіологічному.
Сутнісно-онтологічний аспект природно-правового мислення являє собою відповідь на питання «що є право?» у його дійсності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію праворозуміння.
В аксіологічному аспекті позитивне право («закон») оцінюється з огляду на уявлення про сутність (сенс) права. Тут природно-правове мислення стосовно «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію.
Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, бо мають на увазі те ж саме — пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.
Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській, насамперед моральній, критиці права і держави. У процесі цієї критики перевіряються правові та державні відносини на відповідність їх власної сутності і сенсу. Отже, ця критика спрямована на легітимацію та обмеження права і держави.
Внаслідок закладеної в ньому критичної установки природно- правовий спосіб мислення набуває особливої соціальної значущості у перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризується загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогресивними прагненнями і старим позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються в періоди реформ та змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного права в Західній Європі в епоху Ренесансу, «відродження природного права» у Росії на рубежі XIX-XX століть, Німеччині після Другої світової війни та посттоталітарних державах у наш час.
Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки виходить не з того, що є, а з того, що повинно бути, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться й очікується людьми як встановлення деякого «раю», тобто ідеального гармонійного стану людства (вищої справедливості). І хоча в дійсності такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираз сутності власне правової реальності, що має деонтологічний характер. Реальність природного права являє собою реальність людського імперативу досягнення «раю людяності», тобто ідеального гармонійного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, що ставиться самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч якоюсь мірою.
Таким чином, те загальне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулами «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». В цьому полягає гуманістичний сенс природного права, в межах якого і здійснюються пошуки підстави та критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є «вічним» людським сподіванням, проте цей імператив реалізовувався в різних формах, іноді навіть таких, в яких ця спрямованість одержувала зовсім протилежне втілення.
Типологія концепцій природного права. Можна виділити декілька підходів до типологізації концепцій природного права.
1. В основі першого лежать ключові категорії природно-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини». Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяються і різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні і теологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок; раціоналістичні, що апелюють до розуму і антропологічні, що апелюють до природи людини. Достоїнством перших було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, однак недоліком було прагнення вивести природне право з буття, належне із сущого. Другі акцентували увагу на ідеї права, відзначали міць людського розуму, проте ставили перед ним недосяжні завдання, гадаючи, що зусиллям одного тільки розуму, без звертання до реальних обставин, можливо сконструювати ідеальну систему права, що слугувала б зразком для будь-яких конкретних правових систем. Треті слушно вказували на зв’язок права із сутністю людини, але при різному тлумаченні цієї сутності (природи людини) іноді втрачався гуманістичний сенс права.
2. Залежно від розуміння сенсу права слід розрізняти «старе» і «нове» природне право. Перше характерно для традиційних суспільств, де передбачалася природна нерівність людей, і тому справедливість тлумачилася з акцентом на групові привілеї — дворянству, духівництву тощо за принципом «кожному за його силою і чином». Нове природне право розумілось як основний закон розумного суспільного ладу, що формується. У
