Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник. - В. М. Куц

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди означає задоволення в повному обсязі розумних претензій потерпілого, що ґрунтуються на матеріалах справи. Повне відшкодування завданих збитків може бути виражено у відновленні попереднього стану предмета посягання (наприклад, ремонт речі), виправленні пошкодженого майна, поверненні викрадених речей, заміні їх іншими або приблизно рівноцінними за вартістю, сплаті відповідної суми грошей або в іншій формі компенсації. Повне усунення заподіяної шкоди передбачає інші засоби загладжування шкоди, наприклад, прилюдне вибачення за нанесені образи, виклик «швидкої допомоги» після заподіяння поранення тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути добровільним. Воно відсутнє, наприклад, у випадках, якщо здійснюється за якихось умов, наприклад, подання письмової заяви потерпілим про прощення особи, яка вчинила злочин, про його відмову від будь-яких претензій до цієї особи в майбутньому тощо. Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснене не тільки винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими). Важливо, щоб ініціатором такого відшкодування була саме особа, яка вчинила злочин, і вона об’єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, через відсутність власних коштів, перебування під арештом тощо).

Чинний кримінальний закон не містить поняття примирення. Немає єдиного його визначення і в юридичній літературі. Одні науковці трактують примирення як відмову потерпілого від будь-яких претензій до особи, яка вчинила злочинне діяння. Інші – як добровільну, чітко виражену відмову потерпілого від судового захисту своїх прав. Примиренням визнають зняття потерпілим усіх своїх претензій і вимог, пред’явлених у порядку кримінального судочинства, відмову потерпілого від своїх вимог і претензій до особи, яка вчинила злочин, і ненаполягання на притягненні її до кримінальної відповідальності.

В науково-практичних коментарях КК України пропонується розуміти примирення як оформлену в належній процесуальній формі відмову потерпілого від своїх попередніх претензій та вимог до особи, яка вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної відповідальності або прохання закрити справу, порушену за його заявою. Отже, до визначення примирення включено процесуальний аспект – наявність певної форми примирення.

Схоже визначення примирення пропонують і дослідники цієї проблеми. Зокрема, О.О. Дудоров вважає, що таким є відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у разі, коли справу ще не було порушено), або прохання закрити вже порушену стосовно неї кримінальну справу. Подібним чином примирення визначають й інші дослідники проблеми.

На нашу думку, вказані визначення відображають переважно кримінально-правову сутність примирення, але акцентують увагу на тому, що можливість досягнення примирення залежить від волі лише однієї із сторін кримінально-правового конфлікту – потерпілого. Таке розуміння сутності примирення притаманне кримінально-процесуальному праву у так званих справах приватного обвинувачення. На відміну від справ приватного обвинувачення, у процесі досягнення примирення у справах публічного характеру необхідно, щоб брали участь обоє учасників такого конфлікту: особа, яка вчинила злочинне діяння, та потерпілий.

Як слушно зауважує провідний на пострадянських теренах експерт з цієї проблематики професор Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова Л.В. Головко, примирення у справах публічного характеру виникає не тому, що законодавець пов’язує його досягнення з волею потерпілого, а тому, що він бачить примирення оптимальною формою розв’язання конфлікту.

Інші науковці примирення розглядають як угоду між потерпілим і особою, яка вчинила злочинне діяння. При цьому зміст цієї угоди вони розуміють по-різному. Одні з них під примиренням визнають лише угоду між суб’єктом злочину та потерпілим (представником юридичної особи, потерпілої від злочину), що має правоприпинююче значення та виявляється у звільненні особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності.

Деякі з них під примиренням розуміють відновлення між потерпілим та особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, нормальних, дружніх стосунків.

Подібні визначення певним чином узгоджуються з визначеннями примирення, яке подається у тлумачних словниках. Наприклад, у тлумачному словнику В.І. Даля термін «примиряти» від іменника «примирення» визначається як мирити, припинити ворожнечу, узгодити обидві сторони. На нашу думку, примирення у кримінальному праві, в узагальненому розумінні, є угодою (домовленістю) між особою, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, та потерпілим. При цьому змістом цієї угоди не обов’язково повинні бути дії, спрямовані на досягнення між суб’єктами конфлікту справді мирних чи дружніх стосунків. Відновлення таких стосунків не є головним у процесі досягнення примирення; важливо, щоб було відновлено доконфліктний стан між цими особами.

Отже, примирення, на нашу думку, це належним чином оформлена письмова угода, юридичний зміст якої полягає в тому, що суб’єкт, який вчинив діяння, яке містить ознаки злочину, відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду, а потерпілий висловив своє задоволення вжитими щодо нього заходами і дав згоду на звільнення першого від притягнення до кримінальної відповідальності або на настання іншого юридичного наслідку. Таким чином, досягнення примирення у кримінальному праві, на відміну від кримінально-процесуального, залежить від дій двох осіб: від того, хто спричинив шкоду, але, бажаючи усунути конфлікт, пропонує потерпілому відшкодувати її, і від потерпілого, який не заперечує проти цього. Звідси, примирення – це угода між зазначеними особами, спрямована на відновлення доконфліктного стану між ними. Неприпустимим є неправомірний вплив на учасників угоди. Це добровільна угода обох сторін, що має обов’язкову силу для них у разі її досягнення.

Зазначимо, що важливу роль у досягненні примирення між тим, хто спричинив шкоду, і потерпілим відіграють існуючі в деяких зарубіжних країнах спеціальні організації, що виступають не лише ініціаторами примирення, а й докладають усіх можливих зусиль для досягнення результату. У п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» зазначено, що суди повинні активніше залучати громадськість до вирішення питань, що виникають при розгляді справ стосовно неповнолітніх та при виконанні вироків чи інших судових рішень щодо них. Рекомендувати судам