Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Олена Михайлівна Апанович
Орлик робить висновок: «Не подавши народові, військовому й посполитому, ні допомоги, ні полегкостей від московського гніту й тиранії… податися чи вже подалися на московські землі, залишитися собі й усьому своєму народові чужі та ворожі».
На закінчення Орлик застерігав запорожців, що коли вони знехтують і цим історичним моментом для звільнення своєї вітчизни, то ніколи вже не дочекаються подібного ні в які часи.
Завершується лист такими словами: «Пишу все те до ваших милостей добрих молодців Війська Запорозького щиро, з моєю непідробною любов'ю й приязню до Вітчизни, яким незмінно й залишаюся.
З Каушан 23 квітня 1734 року.
Вашим милостям добрим молодцям, Війську Запорозькому щирозичливий добра друг і брат Пилип Орлик, гетьман Війська Запорозького».
Запорожці одержали від Орлика листа 6 травня 1734 р. і, мабуть, з відповіддю особливо не затрималися. Розповідаючи у своєму листі, як тяжко їм жилося під протекторатом кримського хана, запорожці стверджували, що вимушені були від нього відмовитися. «Відповідаючи листовно Вашій вельможності на ті пункти, повідомляємо, що ми вимушені були відійти від ханської величності через те, що мали превелику кривду від татар за втечу кримських і ногайських невільників, а ще більше за коней, худобу й овець, які невідомо де гинули, й нам не стало снаги платити дармовщину за них на вимогу їхнього татарського суду.
По-друге, ногайці, захопивши землі вище Великого Лиману до самісіньких порогів, забрали весь Дніпро й степ, що мало чого нам, Війську, дісталось. По-третє, як сама вельможність ваша чули, що за хана Менглі-Гірея півтори тисячі наших козаків у Білгородщині на каторги продали, яких Менглі-Гірей, калга солтан, не з їхньої волі, а силоміць, збираючи Білгородську орду на Крим, із берегів Бугу до себе закликав, і тоді їх татари не щадили. Окрім наших козаків, що їх попродали очаківські паші під Азовом біля Кальміуса-річки кілька десятків із тих, які полювали на звіра, в неволю позабирали. Далі скажемо, що й із ляхами його милість хан у бійку нас кинув. А наших козаків, які в Брацлаві й по інших містечках лядсько-українських ходили торгувати рибою, безневинно ляхи полонили, повішали та їхнім добром заволоділи. А нам, Війську, з того жодного зиску не дісталося.
А нарешті, найгірше, запам'ятайте собі те, що якби ми пішли за ним, ханом, і за вами, гетьманом, проти війська її імператорської величності, то, оскільки орда не звикла здобувати міста, то набрали б наших християнських людей, як минулих років під Білою Церквою та під слободами й, відступивши до Криму, запровадили б їх у вічну неволю; певне, вже тоді б подвійний би був осуд від Господа за християнський плач і пролиття безневинної крові, й мали б ми вічне прокляття. Адже хоча кримський хан і Україну зміг би обстояти, чого не доведи, Боже, то не сподіваємося, щоб під ваш регімент її віддав. То він знову знайде кому вручити, як і раніше віддав ляхам на поталу нашу віру та навернув святі церкви до унії».
Отже, запорожці вважали неможливим для себе залишитися під ханським протекторатом. На той час на Запорозькій Січі серед старшини та запорожців переважали ті, хто дотримувався промосковської орієнтації й не бачив іншого виходу, як повернутися в рідні місця» прийняти царську владу. «І в тому не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою».
Не без сарказму запорожці радять Орлику зробити те ж саме. «Раяли б ми, Військо, й вашій вельможності, перед походом хана, щоб десь поблизу від нас перебували з нами, Військом, разом її імператорській величності били чолом і про милість таку, як і ми, прохали, то й вашу особу, гадаємо, зволила б вітати й передати вам давні угіддя й маєтності».
Закінчили свій лист запорожці ввічливо, але в офіційній тональності, без тих емоцій, які в Орлика виявлялися дуже сильно.
«Так ми відповідаємо й, віддаючи наш військовий поклін вашій вельможності, назавше залишаємося.
Вельможності вашій всього добра зичимо й до послуг готові її імператорської величності Війська Запорозького низового отаман кошовий Іван Малишевич з усім товариством».
Це був остаточний і відвертий розрив. Запорозьке військо завжди було основою політичних і військових планів Орлика. Без збройних сил гетьман уже вважався не стільки головою окремої держави з правом укладати союзи з тою чи іншою державою, скільки дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Перехід запорозьких козаків на бік Москви справив дуже прикре враження на правлячі кола Франції, Туреччини, Кримського ханства.
Однак навколо Орлика все ж таки зібралися понад дві тисячі козаків: добре озброєна піхота й кіннота. Майже половину цього козацького об'єднання складали учасники гайдамацького повстання на Правобережній Україні. Після його придушення вони під проводом полковника Сави Чалого прибули до Бендер, де розміщувалася тоді резиденція Орлика. У його штабі знову з'явилися два Мировичі, Іван Герцик і Нахимовський.
Однак це нечисленне військо не мало жодних матеріальних засобів. У Туреччині постійно змінювалися уряди, й нікому було подбати про українського гетьмана та його військо, хоча бендерський сераскір і нагадував про нього великому візирю. І тільки Франція надала певну допомогу. Отже,
